Гелена
Облиш старі, усім відомі приказки!
Розповідай, та не роз'ятрюй ран старих!
Форкіада
Це не докір, а вступ лиш до історії.
Цар Менелай блукав десь, все плюндруючи,
Ні суходолу не минав, ні острова,
Часами навертався лиш зі здобиччю.
Провоював аж десять літ під Троєю,
А скільки літ додому плив — не відаю.
А що ж ведеться в домі Тіндареєвім?
Що діється у царстві Менелаєвім?
Гелена
Невже ти так із лайкою зріднилася,
Що без докору й слова вже не вимовиш?
Форкіада
Не рік, не два гуляло пустовщиною
Міжгір'я, що лежить од Спарти к півночі,
За Тайгетом, звідкіль шумливим бистренем
Еврот біжить, до нас у діл спускається,
Лебежі стаї в комишах погойдує.
В міжгір'ї тім осілось плем'я сміливе,
Прийшовши з глибу пітьми кімерійської,[95]
Ізмурували тверджу неприступну там
І верховодять краєм, як їм хочеться.
Гелена
Чи видано ж? І як вони зробили те?
Форкіада
Та мали час — затого буде двадцять літ.
Гелена
Один там пан? Чи зграя то розбійницька?
Форкіада
Вони не розбишаки, й пан один у них.
Його не ганю, хоч сюди й навідувавсь;
Усе б забрати міг, а вдовольнивсь, проте,
Дарунками, мовляв, а не даниною.
Гелена
Який же він?
Форкіада
Та я його вподобала:
Хороший, жвавий, сміливий, освічений,
Розсудливий — не гурт таких між греками,
Хоч варварами звуть їх, я не думаю,
Щоб хто з них здатен був на ті жорстокості,
Що їх герої в Іліоні коїли.[96]
Звіряюсь я його великодушності.
А замок той — аби ви тільки бачили!
Вже не того незграбного муровання,
Що ваші предки так чи сяк виводили,
Нетесаними кам'яними брилами
Вергаючи безладно по-циклоп'ячи;
У них же замок — шнур у шнур розмірено.
Зокола глянь — до неба аж здіймається,
Гінкий, кріпкий, мов сталь гладка, поблискує.
І думкою полізеш — піде поковзом.
Всередині ж лежить просторе дворище,
Будівлями всілякими обсаджене;
Колони скрізь, колонки, арки й арочки,
Альтани, галереї, ходи й виходи,
Герби…
Хор
Герби? Які герби?
Форкіада
Ви ж бачили
Гадюку в'ючу на щиті Аяксовім;
Так само мали й семеро під Фівами
У себе на щитах значущі образи:
Чи місяць та зірки на небі темрявім,
А чи боги, герої, списи, факели,
Усе, що мирним городам погрожує.
Такі ж ото процвітані зображення
І ці герої мають з діда-прадіда:
Леви, й орли, дзьоби, і крила, й пазури,
Павинний хвіст, троянди, роги зуброві,
Смужки червоні й сині, злотні й сріберні;
І все то те у залах понавішано,
А в залах тих і просторо, і весело —
Бери й танцюй…
Хор
Скажи, чи є ж танцюри там?
Форкіада
Та ще й які! Золотокудрі красені!
Від них аж паше молодістю ярою,
Як од Паріса, що царицю…
Гелена
Годі вже!
Не відбігай від речі, до кінця доводь!
Форкіада
Тобі кінця доводити — погоджуйся,
І я тебе перенесу у замок той.
Хор
Погоджуйся, себе і нас врятуєш ти!
Гелена
Невже ж таки я маю сподіватися
Від Менелая лютої жорстокості?
Форкіада
Забула, що вчинив він Деїфобові?
З тобою, братовою завдовілою,
Він жив насильно, ласо розкошуючи,
Тож Менелай йому і носа, й вуха втяв,
Збагнітував, що страх було й дивитися.
Гелена
За мене то він люто так скарав його.
Форкіада
За нього ж то він люто так скара й тебе.
Красу ділить шкода; хто мав усю її,
Радніш уб'є її, як мати тільки часть.
Здалека чути сурми.
Хор здригається.
Як гук сурми у вуха вам вдирається,
Геть шарпаючи душу, так і ревнощі
Вгризаються у груди чоловікові,
Нагадують, що мав він і що втратив він.
Хор
Чуєш, грають жоломійки? Бачиш, блискають мечі?
Форкіада
Здрастуй, царю-володарю! Радо я тобі вслужу.
Хор
Ну, а ми?
Форкіада
А ви, відомо, вам рятунку вже нема:
Перш помре цариця ваша, потім згинете самі.
Пауза.
Гелена
Що зараз треба нам, я вже надумала.
Здаєшся ти мені облудним демоном,
Що і добро на зло оберне з капості.
Піду я поки за тобою в замок той,
Що буде далі — я про теє відаю,
Не вам відкрити помисли царицині.
Ходімо всі! Стара, іди попереду!
Хор
Залюбки йдем ми туди,
Йдем, поспішаєм;
За нами — смерть,
Перед нами знов
Мури твердині,
Ворогам недоступні.
Хай вони нас бережуть
Так, як і наш Іліон, —
Він же врешті впав
Тільки від підлих хитрощів.
Підіймається туман, залягає глибину сцени, а як треба, і передній кін.
Що це за знак?!
Сестри, поглядіть:
Був такий світлий день!
Де не взявся млистий туман
Із Еврота хвиль святих;
Вже не видно й берега,
Очеретом умаєного,
Вже почезли в імлі
Лебеді-білогруди,
Що гуртом лагідним
Поплески плили.
Чути здаля —
Лебедіють десь…
Лебедіють-ячать.
Все те, певно, віщує нам смерть;
Ми рятунку ждали вже —
Що ж натомість станеться?
Все грозить загибеллю нам,
Лебедятам дрібним,
Пташечкам білогрудим,
Нашій Лебедівні…
Горе, горе нам!
Все облягла кругом
Темна, густа імла;
Вже й одна одну не вгледимо!
Чи ми йдем, чи не йдем?
Чи по землі,
Чи над землею дріботимо?
Бачиш? То ж Гермес мріє там
Спереду нам… Має злотним жезлом,
Мов завертає нас знову назад
До безвідрадного, похмурого,
Хоч повного невловних постатей,
Та вічнопорожнього Аїда.
Ще темніше раптом стало, мла розвіялась без блиску,
Сірі, бурі, хмурі мури появились перед нами.
Замикають круговиди… Чи це двір такий, чи яма?
Страшно, страшно, любі сестри! Ми в неволі! І ніколи
Ми ще в тяжчій не були!
Внутрішнє замкове подвір'я, оточене багатими фантастичними середньовічними будівлями
Провідниця хору
Поквапне й нерозумне те жіноцтво скрізь!
На всіх вітрах сюди й туди хитається,
Хвилюється і долею й недолею…
Завжди одна із одною в незлагоді,
Перечитесь — і тільки в горі й радощах
Буває, що водно сміється й плачеться.
Мовчіть і ждіть, дивіться: наша владарка
Задумалась, вирішує, що діяти.