Фортеця на Борисфені

Страница 36 из 148

Чемерис Валентин

— На тім світі маєтки проситимеш, — спльовує Джевага. — А на дім стерва й без тебе вистачить!

Блиснула шабля...

— Собаці собача й смерть! — каже Сулима й відвертається, бо вже тягнуть Савку Щербину, він пручається й волає... Галасує про маєтки та злото...

— Злото і нам згодиться. — Караїмович дає знак, і Савчина голова летить на землю... Раптом чути сполошений крик:

— Оно!.. Іще один... Ожив... Дибуляє сюди... Ха-хаІ

Вороги розступаються, і Сулима бачить Ярему. Його джура, залитий кров'ю, гордо випроставши голову, сам іде на місце страти. Реєстровці вмовкають, витріщують очі... Хіба ж то козак?? Підліток. Підпарубчак, ще й босогубий... Пушок он під носом. А бач, як сміло простує на загибель!

Ярема підходить і зупиняється па місті страти. Сулима спригло ловить його погляд. Ось їхні погляди зустрілися, якусь мить вони радісно дивляться один на одного.

— Здрастуй, сину, — тихо каже Сулима.

— Здрастуй, батьку, — заусміхався Ярема. — Не будемо прощатися.

— Не будемо, сину.

— Хай живуть людські крила! — вигукує Ярема. — І крилаті люди!

— Мовчи, рабе! — чути хриплий крик, і Джевага кидається до Яреми. — Смерд! Бидло! Хлоп ти! І не тобі про крила патякати!

І тут сталося несподіване. Маленький і тоненький Ярема кішкою метнувся до Джеваги (той оторопів на мить), висмикнув у нього з-за пояса пістоль, відстрибнув на крок і, перш ніж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрілив прямо в перекошений рот Джеваги...

Схаменулись вороги. Кулі, як злі оса, задзижчали і впилися Яремі в груди.

— Так сину! — крикнув Сулима. — Ти справжній лицар!

Ярема не вхопився руками за груди, а тільки змахнув руками, як перебитими крилами, глянув угору на небо і, падаючи, прошепотів:

— Пробач мені, небо... Я зробив лише одне крило. Одне, лише однісіньке... а другого не встиг...

ЕПІЛОГ

…Понад Дніпром шляхом широким везли Івана Сулиму на возі, закутого, в міцній дерев'яній клітці. Щільними рядами з обох боків рухалися вершники.

В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори і явори, ясени і тополі, вибігали кучеряві верби і жалібно опускали свої довгі віти, кривавіла ягодами червона калина.

Сидів Сулима у своїй клітці зчорнілий, закаменілий, з міцно стуленими вустами сидів, набурмосившись, як великий і важкий птах, котрому перебито дужі крила.

Зненацька злетіла і забриніла край битого шляху пісня:

...Обізвався серед Січі

Курінний Сулима

"Гей, давайте, хлопці, зварим

Вражим ляхам пива"

Обізвавсь Павлюк-хорунжий:

"Допомоги дати!

Щоб ту лядську перепону

Нащент зруйнувати!"

Добре Павлюк та Сулима

Ляхів частували."

Скрипучи колесами, прокотився віз із дерев'яною кліткою повз сліпого лірника Хвеська Солодкого. Один з вершників звернув коня, помчав до старого лірника і махнув шаблею...

І дарма вбивця старався. Бо хіба, зрубавши голову, можна пісню вбити?

Книга друга

Гетьман Павлюк

Наробили вражі пани

У Варшаві дива,

Як помирав на майдані

Курінний Сулима.

А Павлюк, на диво шляхт

Жив-здоров лишився…

…Повернувсь Павлюк додому,

У Січ Низовую,

Та й задумав Павлюк знову

Бить шляхту гнилую.

Знайшов Павлюк побратима –

Орла Остряницю,

Що не раз пускав із ляхів

Шляхетську кровицю.

То не хмари з буйним вітром

З Дніпра налягають –

То Павлюк та Остряниця

Ляхів обступають.

З народної думи

ПРОЛОГ

Ніби зовсім ще недавно, на Теплого Олексія, щуки хвостами лід у ріках розбивали, а вже невгамовні зозулі кують у гаях, комусь щедрі літа роздають.

Ну й весна, ну й швидка!..

Дзвенять-гудуть молоді вітри у високості, захлинається від весняної снаги співоче птаство, а зелень у ріст іде! Швидше, швидше, швидше, доки грає, доки бродить у тобі незборима, незвідана і хмільна-прехмільна сила прадавнього Ярила, доки нуртує в тобі жага молодого життя... В ріст, в ріст, в ріст...

Ярилова жага життя передається й коневі, гнідий, ловлячи чутливими ніздрями молоді вітри, котрі розбурхують в ньому кров, пирхає, тремтить від збудження і поривається в далечінь... А куди — й сам не відає, аби лише летіти, летіти!..

І Павлюк аж шаліє від весняної радості, його очі-ромашки горять світлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений білий світ. Легко і чисто в козака на душі. Жити хочеться, діяти хочеться, щоб усе біля тебе оживало, вирувало, клекотіло і поривалося в ріст. Ех, біс його бери, хороше на білому світі жити! І солодко вдихати повітря, повітря хмільне, як вино, коли вирвешся з-під сокири ката! Жити, жити, жити!..

В гаю Павлюк не стримується, зістрибує з коня, і в його очах — дитяча радість. Ряст!.. Він накидається на квіти, в захваті топче його ногами, притоптує, танцює буряний танок.

— Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити і тої весни діждати та ще ряст топтати!

Прикмета є така на Україні: хто по весні ряст топче, той довго ще житиме!

— Топчи, топчи, коню, ряст! — не вгаває Павлюк. — Хай вороги наші гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!

І гнідий, ніби зрозумівши свого господаря, починає й собі топтатися на рясті, махає головою.

— Топчи! Топчи! — вигукує Павлюк, та на півслові раптом вмовкає, і чорна хмарка суму та болю тінню набігає на його світлі очі. — А батько Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужім майдані, серед чужого люду...

Здригнувся Павлюк, посмутнів і пішов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землі болю... Гнідий, звісивши голову, подався слідом... А над степом в дзвінкій голубій високості летіли журавлі ключем. І курликали, радіючи, що дісталися нарешті рідної землі.

Кру... Кру... Кру...

Заіржав кінь, Павлюк звів голову і довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ.

— Линуть крилаті з вирію, — прошепотів, кусаючи губи. — А одному з них крила відтяли, і не повернеться він більше з вирію на рідну Вкраїну...

І вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:

Кру, кру, кру,

В чужині умру…

— Вашмосць! Найясніший воєводо! Поспішаємо вам доповісти: Кодак знову наш! — реєстровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту статуру й живіт, котрий ледве стримує широкий червоний пояс, гнеться заледве не в дугу й простягає до воєводи короткі руки, наче підносить йому на тарелі фортецю. — Чернь вгамовано! Запорозькі лотри знищені, а їхній ватаг Сулима і...