Він підняв його і, тільки вже стежачи за його вустами з заячою губою, почав трохи розуміти, що той казав.
— Урятуйте мене, пане, врятуйте! — скиглив утікач по-англійському, хоч з вимови відразу було знати південноморського тубільця.— Я знаю вас! Урятуйте мене!
Після того він забелькотів щось геть уже недоладне, аж Гриф ухопив його за плече й струсонув, аби він замовк.
— Я тебе теж знаю,— сказав Гриф.— Ти був за кухаря у французькому готелі в Папіїті два роки тому. Всі тебе називали Заяча Губа.
Чоловік нестямно закивав головою.
— Тепер я кухарем на "Валетті".— Він плював слиною, корчив губи, відчайдушно спромагаючись на виразну мову.— Я вас знаю. Я бачив вас у готелі. Бачив і в Лавіни. Бачив на "Морській чайці". Бачив на пристані, де стояла ваша "Маріпоза". Ви капітан Гриф, і ви врятуєте мені життя. Ті люди — дияволи! Вони вбили капітана Дюпюї. Мене примусили отруїти половину команди. Двох застрелили на щоглі. Решту — у воді. Я їх усіх знаю. Вони викрали дівчат з Ваїнею. Вони понабирали собі за помічників в'язнів із Нумеї. Вони пограбували торговців на Нових Гебрідах. Вони вбили купця у Ванікорі та вкрали там двох жінок. Вони...
Але Гриф уже не чув його. З-за дерев від гавані долинула стрілянина, і він побіг до берега. Таїтянські пірати й ново-каледонські каторжники! Нічогенька банда! І ось тепер вони напали на його шхуну.
Заяча Губа побіг слідом за Грифом і далі оповідаючи про вчинки білих чортів.
Стрілянина стихла так само раптово, як і почалась, але Гриф біг далі, сповнений тривожних здогадів. На повороті стежки він здибав Маурірі, що мчав до нього з берега.
— Великий брате,— вимовив Людина-Цап, задихаючись.— Я спізнився. Вони забрали твою шхуну. Тікаймо, бо тепер вони шукатимуть тебе.
Він кинувся стежкою вгору, геть від берега.
— Де Браун? — запитав Гриф.
— На Великій Кручі. Я потім розкажу. Тікаймо!
— А мої люди, що були в човні?
Грифова загайність доводила Маурірі до розпачу.
— Вони з жінками на чужій шхуні. Не бійся, їх не вб'ють. Тим чортам потрібні матроси. Але тебе вони вб'ють. Слухай! — Водою до них долинула французька мисливська пісенька, що її співав розбитий тенор.— Вони пристають до берега. Я бачив, як вони забрали твою шхуну. Тікаймо!
III
Девід Гриф не боявся смерті й не тремтів за свою шкуру, однак ніколи не вдавав із себе героя. Він знав, коли слід битись, а коли тікати, і не мав сумніву, що саме тепер краще тікати. Він біг за Маурірі стежкою вгору, повз діда, що сидів у холодку, повз Матаару, що журилася на порозі Великої Хижі. Слідом за ним, наче собака, дріботів Заяча Губа. Ззаду галасувала погоня, але їй годі було мірятися з Маурірі, що біг так швидко, аж серце йому мало не розривалося. Стежка повужчала, звернула праворуч і поп'ялася круто вгору. Лишилася позаду остання очеретяна хижа; втікачі продерлись через хащі касії, де роєм літали великі золотаві оси. Стежка завивалася дедалі крутіше вгору, аж нарешті стала така стрімка, що нею могли ходити лише кози. Маурірі показав на голий вулканічний прискалок, куди здіймалася стежка, і сказав:
— За скелею, великий брате, ми будемо в безпеці. Білі чортяки туди не насмілюються йти, бо ми кидаємо їм на голову каміння, а іншої стежки нема. Завжди вони тут спиняються та стріляють, коли ми переходимо верхів'ям скелі. Хутчій!
Ще за чверть години вони добулися до того місця, де стежка вилася голою скелею.
— Чекайте, а як ітимете, то швидше,— застеріг Маурірі.
Він вистрибнув на ясне світло, і знизу озвалося кілька рушниць. Кулі свистіли круг нього, хмарками зносилася кам'яна курява, але він щасливо перебіг відкриту ділянку. Гриф подався за ним; одна куля пролетіла так близько, що йому кольнуло в щоку. Заячу Губу теж не поранило, хоч він був і не такий прудкий.
Решту дня вони пересиділи високо вгорі в ярку, де в лавових заглибинах росли терасами таро й папайї. Тут Гриф обміркував свої плани й докладно довідався від Маурірі, що сталося.
— Нам не пощастило,— казав той.— Треба ж було білим чортам якраз цієї ночі виїхати на риболовлю! Ми пливли протокою в темряві. А вони були на човнах. Вони завжди мають при собі рушниці. Одного раятейця застрілено. Браун вівся дуже мужньо. Ми пробували плисти в глиб бухти, але вони перейняли й погнали до берега між Великою Кручею та селом. Рушниці й набої ми забрали, та човна довелося залишити їм. Так вони довідалися, що ви приїхали. Браун тепер по цей бік Великої Кручі з рушницями й набоями.
— То чому ж він не перебрався через Велику Кручу й не перестеріг мене, коли ми підходили до берега? — обурився Гриф.
— Він не знав дороги. Тільки кози та я знаємо, як тудою йти. А мені таке не спало на думку. Я поліз через хащі, щоб дістатися до води та поплисти до тебе. Але чорти були в лісі, стріляли в Брауна та в раятейців, а за мною теж гналися до світанку і навіть ще вранці там, унизу. Потім прибула твоя шхуна, і вони чекали, поки ти зійдеш на берег. Я вибрався з хащів, але ти вже був на березі.
— То це ти вистрілив?
— Еге, щоб тебе перестерегти. Але вони хитрі й не стали стріляти в мене, а то був мій останній набій.
— Тепер ти розказуй, Заяча Губо,— звернувся Гриф до кухаря з "Валетти".
Його оповідання було довге і втомливо докладне. Він цілий рік плавав на "Валетті" — від Таїті і скрізь по Паумоту. Господар шхуни, старий Дюпюї, був також і капітаном на ній. В останній свій рейс він найняв на Таїті двох незнайомців, одного за помічника, а другого за комірника. Ще одного чужинця він уже віз собі за агента на острів Фанрікі. Помічника звати Рауль Ван-Асвельд, а того, другого,— Карл Лепсьє.
— Вони брати, я це знаю, бо чув, як вони балакали вночі на палубі, гадаючи, що їх ніхто не чує,— пояснив Заяча Губа.
"Валетта" плавала серед Низьких островів, збираючи перламутрові мушлі по факторіях Дюпюї. Третій чужинець, Франс Амундсон, змінив П'єра Голяра на Фанрікі. П'єр Голяр сів на шхуну, наміряючись вернутися на Таїті. Фанріцькі люди казали, що він мав передати Дюпюї цілу кварту перлів. Першої ж ночі по тому, як шхуна відпливла від Фанрікі, в каюті почулася стрілянина. Потім тіла Дюпюї та П'єра Голяра викинуто в море. Матроси-таїтяни заховалися на бак. Два дні вони там сиділи, не ївши, а "Валетта" лежала в дрейфі. Потім Рауль Ван-Асвальд примусив Заячу Губу зварити страву, насипав туди отрути й звелів віднести на бак. Половина матросів повмирала.