Генріх VIII

ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Вулиця в Лондоні.
З різних боків входять двоє дворян.
1-й дворянин Куди так швидко?
2-й дворянин А, вітаю вас!
Та в ратушу — довідатись, що стане
З ясновельможним Бекінгемом.
1-й дворянин Сер,
Мене питайте. Вже кінець усьому,
Лишилось в Тауер його відвести.
2-й дворянин Ви там були?
1-й дворянин Атож.
2-й дворянин Скажіть, будь ласка,
Як там і чим закінчилось.
1-й дворянин Про те
Неважко здогадатися й самому.
2-й дворянин Засуджено?
1-й дворянин І винесено вирок.
2-й дворянин Шкода мені його.
1-й дворянин Чи вам одному?
2-й дворянин То розкажіть — прошу вас — все докладно.
1-й дворянин Гаразд, в кількох словах. Достойний герцог
Усі обвинувачення відкинув,
Боронячись різким правдивим словом.
Та королівський адвокат покликавсь
На докази, на свідчення й зізнання
Кількох осіб; тож герцог зажадав
Побачити людей тих viva voce *.
І проти нього виступили в свідках
Джон Кар, його сповідник; секретар,
Сер Гілберт Пек, опісля — управитель
І — корінь зла, той чорт у рясі — Гопкінс,
Від кого все й пішло.
2-й дворянин Це той чернець,
Що герцога пророцтвами морочив?
1-й дворянин Той самий. Отоді на нього впали
Такі тяжкі оскарження, що їх
Він радо скинув би, та сил забракло.
На цій підставі герцога й було
Обвинувачено в державній зраді.
Він мудро захищався, та словами,
Крім співчуття, нічого не добився.
2-й дворянин А під кінець тримався як?
1-й дворянин. Коли
Востаннє Бекінгем підвівся з місця —
Почути вирок, передвістя смерті,-
Затрясся весь, чоло зросилось потом,
Щось закричав у люті і нестямі,
Та став собою знов і до кінця
Був стриманий, як личить те вельможі.
2-й дворянин Не думаю, що він боїться смерті.
1-й дворянин Боятись не боїться: що він — жінка?
Жіночих рис у нього не було.
Хіба сумує трохи.
2-й дворянин Певна річ,
Не обійшлося тут без кардинала.
* На очній ставці (латин.).
1-й дворянин Що, судячи з усього, так і є.
Дивіться: спершу в Тауер саджають
Намісника ірландського, Кдлдара,
Тоді й Серрея з поспіхом великим
Спроваджують в Ірландію, щоб він
Не міг отут постояти за тестя.
2-й дворянин Інтрига це, та надто вже підступна.
1-й дворянин Граф, безумовно, зажадає помсти,
Коли повернеться. Не я один —
Усі помітили: хто тільки в ласці
його величності, для того вмить
Наш кардинал знаходить пильні справи
Чимдалі від столиці.
2-й дворянин Це ж йому
Простолюд у ненависті сліпій
Бажає упокоїтись навіки
І водночас всім серцем і душею
Він Бекінгема любить: називає
Прещедрим благодійником його,
Взірцем шляхетності...
1-й дворянин Дивіться, лорде,-
Ось він іде, той лицар безталанний,
Про кого ви говорите.
Входить Бекінгем. Його ведуть на страту: обабіч вартові з алебардами,
ще один позаду нього з сокирою, націленою в спину. Далі сер Томас
Лавел, сер Ніклас Вокс, сер Вільям Сандз, простий люд.
2-й дворянин Ходімо
Послухаймо, що каже.
Бекінгем Люди добрі!
Тих, хто прийшов сюди з жалю до мене,
Прошу — прийміть моє останнє слово,
І розійдімося навіки. Нині
Мене назвали зрадником, і мушу
Померти з цим тавром. Та свідок бог:
Душа у мене чиста; хай вона,
Коли я зрадник, відлетить до пекла
В ту ж мить, як упаде сокира. Суддів
Я не виню: смерть — справедлива кара
За гріх, мені приписаний. Про тих,
Хто приписав його, сказати важко:
"Це — християни!" Все ж, які не є,
Прощаю їх від серця. Хай, однак,
Бояться задля слави зло творити
І, множачи гріхи, іти по трупах
Великих світу цього, бо тоді
Моя невинна кров їм віділлється!
Не жити вже мені на цій землі,
Та короля просити я не буду,
Хоч милосердя в нього більш, ніж в мене
Гріхів, укупі взятих. Друзі, браття!
Вас небагато — тих, котрі колись
Мене любили й зважились сьогодні
За мною плакати; розлука з вами —
Ось мій єдиний біль і смерть моя.
Ходіть зо мною, будьте при мені,
Як добрі ангели; коли ж це лезо
Розлучить нас — із ваших молитов
Хай спалахне один вогонь жертовний
І душу віднесе мою до неба.
Ведіть із богом.
Лавел Хочу я просити
Вас, ваша світлосте,— простіть ласкаво,
Коли ви жаль який супроти мене
Таїли в серці.
Бекінгем Я, мій лорде Лавел,
Прощаю вам так легко, як, надіюсь,
Мені простять; прощаю всім і все:
Хоч скільки й хто мені завдав образ,
Я не лічив їх, то й не пам'ятаю,-
Моя могила не умістить злоби.
його ж величності ви передайте
Уклін глибокий та скажіть іще,
Коли про Бекінгема він згадає,
Що стріли ви мене на півдорозі
До божої оселі; ну, а я
Молитимусь за нього, доки зможу.
Хай бог пошле йому премногі літа!
Хай править він з любов'ю і в любові!
А прийде час — хай пам'ятником стануть
Він — доброті, і доброта — йому!
Лавел Я вашу світлість відведу на пристань,
Відкіль сер Ніклас Вокс вас попровадить
Аж до кінця.
Вокс Ідіть, готуйте барку,
Бо герцог скоро буде. І глядіть,
Щоб все було обставлено, як личить
Такій особі славній та вельможній.
Бекінгем Облиште це, сер Нікласе. Сьогодні
Всі почесті здаватимуться глумом.
Я досі звався лордом-конетаблем
І лордом Бекінгемом, а тепер?
Тепер я Бун, лиш бідний Едвард Бун,
Однак багатший від моїх убивць,
Бо знаю правду. Кров моя тавром
На них залишиться й пектиме, доки
Самі не заволають: "Правди! Правди!"
Ще Генрі Бекінгем, мій славний батько,
Що перший проти Річарда-тирана
Підвів чоло, якось у хвилю скрути
Слузі, на ймення Баністер, довіривсь
І, зраджений тим злиднем, без суда
Пропав навік — хай з богом спочиває!
Жалкуючи за батьком, Генріх Сьомий
Великодушно зволив поновити
Мене в правах моїх, і відродилось,
Засяло знов імення Бекінгемів!
І ось його нащадок, Генріх Восьмий,
Ім'я, і честь мою, й саме життя
Одним ударом змів з лиця землі!
Мене судили і судили чесно —
У цьому я щасливіший за батька,
А в іншому недоля в нас одна:
Обох згубили щонайближчі слуги,
Так чорно нам востаннє прислужившись!
Ми всі в руках господніх, та одне
Я, смертник, вам скажу напевно: бійтесь
Своїм найближчим душу відкривати,
Бо ті, кому довіритесь занадто,
У скруті щезнуть, як вода, безслідно,
А з'являться — щоб вас лиш потопити.
Молітеся за мене, люди добрі!
Я ж покидаю вас і це життя,
Таке важке і довге. Прощавайте!
А трапиться коли посумувати —
Згадайте мій талан. Я все сказав.
Прости мене, о господи!
Бекінгем з ескортом виходить.
1-й дворянин Від цього
Аж серце крається! Боюсь, мілорде,
Що надто страшно люди проклянуть
Призвідців цеї смерті.
2-й дворянин Так, якщо
Не винен герцог — лиха не минути.
Та є гадки, що жде нас інше лихо.
Чи й не страшніше.
1-й дворянин Хай нас бог боронить!
І що б то мало бути? Я, мілорде,
Умію зберігати таємниці.
2-й дворянин Ця таємниця вельми небезпечна,
На неї треба доброго замка.
1-й дворянин Довіртесь,— я не надто балакучий.
2-й дворянин Я буду щирий, сер,— тож будьте й ви.
Подейкують про розвід короля
І королеви. Чули?
1-й дворянин Я це чув,
Але не вірю. Бо король відразу,
Лише довідався, віддав наказ
Покласти край пліткам, а язики,
Що розпускають їх, прикоротити.
2-й дворянин Однак ця плітка, все ж, здається, правда,
Бо поголос росте — й дедалі дужче:
Всі певні, що король на розвід піде.
Хтось — може, кардинал, а чи один
З прибічників його — доніс державцю
Якусь дрібну провину королеви,
Щоб спекатись її. Для того, певне,
І кардинал Кампеюс завітав.
1-й дворянин Це, звісно, Вулсі. І мета відома:
Помститися іспанцеві за те,
Що не йому дісталося Толедське
Єпископство, якого добивавсь.
2-й дворянин Гадаю, ви попали в ціль. Однак
Хіба це не жорстоко, щоб дочка
Страждала через батька? Кардинал
Свого доб'ється, а її погубить.
1-й дворянин Біда, та й годі. Зрештою, не тут
Про це балакати. Знайдімо місце
Безпечніше для нашої розмови.
Виходять.
СЦЕНА 2
Передня зала палацу.
Входить лорд-камергер, читаючи листа.
Лорд-камергер "Мілорде, я поклав усі сили на те, щоб коней, по
які ваша світлість посилали, було відібрано, об'їжджено і спо-
ряджено. Усі молоді ft гарні і породи у нас на півночі якнайкращої.
Та коли вже коні були готові рушати в Лондон, слуга лорда кар-
динала, за наказом його й повноваженням, забрав їх у мене, бо,
мовляв, "панові його послужити належить поперед усякого підда-
ного, ба навіть самого короля". Це й закрило нам рота, сер".
Боюсь, до того йдеться. Що там коні!
Цей матиме усе, чого захоче!
Входять герцоги Иорфолк і Сеффолк.
Норфолк Вітаю, лорде-камергере.
Лорд-камергер Добридень, ваші світлості, обом.
Сеффолк Чим зайнятий король?
Лорд-камергер Він сам-один,
В полоні дум тривожних.
Норфолк А причина?
Лорд-камергер Гадаю, власний шлюб із братовою,
Що зачепив сумління.
Сеффолк Ні — сумління,
Що зачепилось за чужу спідницю.
Норфолк Отож! А все те кардинал накоїв,
його величність кардинал! Усім,
Немов синок Фортуни, заправляє,
Не дивлячись, наосліп! Та король
Складе іще ціну йому.
Сеффолк Дай боже —
Бо тільки так собі ціну пізнає!
Норфолк Який він святобливий у ділах!
А що вже ревний! Тільки-но зірвав
Угоду із небожем королеви,
А вже укрався в душу короля,
Вже сіє там підозри, страх і сумнів,
Докори совісті з причини шлюбу;
Ще й ліки радить від усіх гризот —
Розрив, розлучення! І це з тією,
Що двадцять років перлом осяйним
Блищить на грудях короля; з тією,
Що мужа любить вищою любов'ю,
Як ангел — чисті душі! Таж вона,
Прийнявши навіть цей удар останній,
Благословитиме державця! Чим,
Скажіть на ласку, не свята порада?
Лорд-камергер Крий боже від таких порад! А чутка
Правдива ця, бо на вустах в усіх,
І кожне серце щире через неї
Слізьми вмивається; хто сміливіший,
Той добачає й головну мету —
Сестру французького монарха. Небо
Колись відкриє очі королю,
Що довго спали, на цього зухвальця.
Сеффолк І скине з нас ярмо отця святого.
Норфолк За звільнення з ярма
Молитись треба серцем і душею,-
Інакше цей владика нас, панів,
Пахолками поробить: перед ним
Усі відзнаки гамузом лежать —
Відмірює, як хоче!
Сеффолк Щодо мене,
Я не люблю його, та й не боюся —
За принципом: ким був до нього, тим
І буду, з ласки короля; а всі
Його прокльони чи благословення —
Для мене звук порожній. Кардинала
Я знав і знаю. А чваньком він став
Із волі папи; папа ж хай і судить.
Норфолк Ходім до короля — у справі ніби —
І відвернім його від цих думок,
Що ятрять душу. Ви, мілорде, з нами?
Лорд-камергер На жаль, король послав мене десь-інде.
Та й хвиля, як побачите, неслушна.,-
Здорові будьте!
Норфолк Дякуєм, мілорде!
Лорд-камергер виходить.
Король, відхиливши завісу, сидить, заглиблений у читання.
Сеффолк Який сумний! Страждає він, це видно.
Генріх Хто там?
Норфолк О боже, тільки б не гнівивсь!
Генріх Хто там, питаю? Як посміли ви
Порушити мій спокій? Хто я вам?
Норфолк Король ласкавий, що дарує кожну
Провину незловмисну: ми прийшли
Не просто так, але в державній справі
За присудом ясновельможним.
Генріх Геть!
Я вас навчу, коли приходять в справах!
Не знаєте годин для діл мирських?
Входять Вулсі та Кампеюс з повноваженнями.
Хто там? Мій добрий кардинал? О Вулсі,
Бальзам на рани совісті моєї,
Ти — незамінний лік для королів!
(До Кампеюса)
Вітаю вас, високовчений отче;
До ваших послуг— наше королівство
І ми у нім.
(До Вулсі)
Подбайте, щоб слова ці
На вітер не пішли.
Вулсі Та що ви, сер!
Хотів би я, щоб ви нам уділили
Годинку для приватної розмови...
Генріх
(до Норфолка і Сеффолка)
Ми зайняті.
Норфолк
(убік до Сеффолка)
Святеннику цьому
Бракує гордості.
Сеффолк
(убік до Норфолка)
Та що й казати!
Хоч я й не побивався б так за місцем,
Якого він досяг. Одначе, мусить
Прийти цьому кінець.
Норфолк Як ні — тоді я
Рискну на герць із ним.
Сеффолк А я — на другий,
Виходять,
Вулсі Величність ваша мудрості зразком
Всіх принців перевершили, віддавшись
У сумнівах своїх на розсуд церкви.
Хто зараз дорікне вам? Чи огудить?
Всі родичі й улюбленці її —
Іспанці — мусять визнати відверто,
Що суд цей справедливий і високий,
Бо кожен клірик — цебто вчений клірик —
В країнах християнських має право
На вільний голос. Рим, колиска суддів,
Прохання ваше вволивши, прислав
Одного речником усіх: іще раз
Представлю вам — учений богослов
І муж достойний, кардинал Кампеюс.
Генріх А я іще раз в нас його вітаю,
Стискаючи в обіймах, вельми вдячний
Конклавові святому за любов
І посланця, якого я хотів.
Кампеюс Та хто ж величність вашу не полюбить
За благородство славне! Доручаю
Цю грамоту, якою Рим поклав
Мені — у парі з вами, кардинале —
Цій справі дати безсторонній присуд.
Генріх Достойна пара! Слід її величність
Негайно повідомити про все.
Де Гардінер?
Вулсі Я знаю — королеві,
Якій ви щиро віддані всім серцем,
Ви не відмовите в законнім праві,
їй поперед усіх жінок належнім,
Собі узяти вчених оборонців.
Генріх Вона їх матиме і то найкращих!
А з них найкращому я сам віддячу.
Гріх діяти інакше. Кардинале,
Пришли мені секретаря нового,-
Він ніби путній хлопець.
Вулсі виходить і повертається з Г а р д і н є р о м.
Вулсі
(вбік до Гардінера)
Дайте руку,-
Ну, зичу успіху! Віднині ви —
Послуга короля.
Гардінер
(убік до By асі)
Та будь-коли
До послуг вашого преосвященства,
Чия рука знесла мене високо.
Генріх Є Гардінер? Ходи сюди!
Походжаючи, щось тому шепоче.
Кампеюс Мілорде Йорку, чи не цю посаду
Займав раніше певний доктор Пейс?
Вулсі Займав.
Кампеюс Учений, кажуть, був?
Вулсі Учений.
Кампеюс Так-от, по щирості: йде поговір
Про вас-таки, мілорде.
Вулсі Як, про мене?!
Кампеюс Ви, кажуть прямо, заздрили йому
І, боячись, щоб він, бува, не виріс —
Бо вельми був достойний чоловік,-
Тримали Пейса осторонь від двору;
Той з горя збожеволів і помер.
Вулсі Що ж, мир його душі на небесі!
Там милосердя досить; а живим
Шепотунам і тут знайдеться кара.
Той дурнем був, бо над усе цінив
Свої чесноти; цей — мені покірний;
Я іншого не підпущу так близько.
Ми, брате, не для того живемо,
Щоб невідь-ким собі в'язати руки.
Генріх Перекажи все ґречно королеві.
Гардінер виходить.
Гадаю, найзручніший для гостей
Учених — монастир домініканців,
Де й стрінетесь у цій поважній справі.
Займися ним, мій Вулсі. О мілорде!
Котрий би чоловік у повні сил
Не плакав, розлучаючись з такою
Дружиною. Одначе совість, совість —
Тендітна штука! — змушує до того...
Виходять.
СЦЕНА З
Приймальня в покоях королеви.
Входять Анна Болейн і літня дама.
Анна Не те, усе не те: мій біль болючий,-
Що стільки літ король прожив із нею,
І що вона... Це ж доброта сама!
Чи хто коли обмовився про неї
Недобрим словом? Та, їй-бо, вона
В житті не знала кривди! Стільки раз
Щоб круг за кругом сонце зустрічати
На троні, серед величі й пишноти
(Як солодко спізнати все те вперше,
А втратити стократ гіркіші),— і раптом
Тепер почути "геть!"? Це жаль такий,
Що й нелюда пройняв би!
Дама Найчерствіші
Серця розм'якли, плачучи.
Анна О боже!
Повік не знати б величі отої!
Вона минуща, правда, та коли
Розлучниця-фортуна відбирає
її у тебе — це таке болюче,
Немов хто душу з тіла вирива!
Дама Гай-гай, сердешна,— знов чужа між нас...
Анна Тим більше співчуття знайти повинна,
Воістину, клянуся, краще жити
Між простолюддя скромно та щасливо,
Ніж величатись у парчевім горі
Та золотій печалі.
Дама Наше щастя —
Найліпший наш здобуток...
Анна Я нізащо —
На честь свою, на цноту присягаю —
Не стала б королевою!
Дама Я б стала,
І то не з біса залюбки: для цього
І цноти не шкода! Та й ви також,-
Попри усе дволичне красномовство.
Ви жінка не лише красою плоті,
А й серцем теж: одвіку серце жінки
Розкошів прагло, величі і влади —
Тих, скажем прямо, вищих благ, дарів,
Що їх, хоч як маніжтеся, а прийме
Шеврова совість ваша,— тільки звольте
Ледь розтягти її.
Анна Клянуся ж вам...
Дама Ні, справді,— не пішла б у королеви?
Анна За всі скарби!
Дама Як дивно... Я, стара,
За гріш би віддалась, щоб свій портрет
Побачити на ньому... Ну, а що
Сказали б ви про титул герцогині?
Тягар цей вам під силу?
Анна Ні, мабуть.
Дама Слабка ж у вас закваска! Скиньмо трохи...
Скажімо, юний граф судився вам;
Та я йому не заздрю, бо коли
й від цеї ноші рожевіють личка
І гнеться поперек, то сина він
І поготів не вдержить!
Анна Що за мова!
Ні, в королеви я за цілий світ,
Клянуся, не пішла б!
Дама Коли по правді,
То за маленьку Англію пішли б;
А я готова й за Карнарвоншир,
Аби він королівством звавсь. Диви,
Хто йде до нас!
Входить лорд-камергер.
Лорд-камергер Вітаю вас, міледі.
Що мав би я віддати за секрет
Розмови вашої?
Анна Нічого, лорде,-
Не варт і торгу він. Ми тут журились
Нещастям пані нашої.
Лорд-камергер Що вельми
Благопристойне діло, до лиця
Добродійкам. Здається, є надія,
Що все владнається.
Анна Допоможи,
О господи, амінь!
Лорд-камергер Яке ви добре
І ніжне сотворіння! А з такими
Благословення неба завжди поручі
Як свідчення того, прекрасна леді,
Що щирий я і що чесноти ваші
Високо поціновані,— прийміть
Вітання від самого короля:
Він має намір вшанувати вас
Не будь-чим — титулом маркізи Пембрук.
А на додачу — тисячею фунтів
Щорічного прибутку.
Анна Я не знаю,
Яку й подяку скласти: все, що можу —
Все те ніщо, ні — менше... Малосилі
Всі молитви, всі добрі побажання —
Не більш, як красномовство... А проте
Вони — єдине, чим я відповім.
Мілорде, передайте королю,
Благаю вас, оті слова подяки
І вірності, що їх його служебка,
Зачервонівшись, мовити не в силах.
Я ж помолюсь за нього.
Лорд-камергер Будьте певні,
Я докладу зусиль, щоб утвердити
Прекрасну думку короля про вас.
(Убік)
її я наскрізь бачу: тут такий
Сплав гордощів і вроди, що король
Не міг не знадитись. А може,— хто зна? —
Ця сама леді подарує нам
Алмаз, який весь острів осіяє? —
Іду, скажу, що розмовляв із вами.
Анна Мій вам уклін.
Лорд-камергер виходить.
Дама Ось на тобі! Чи ба!
Шістнадцять битих літ я при дворі
Вижебрую хоч бідних кілька фунтів,
Та все не на порі: то "ще зарано",
То "вже запізно" чую. Ви ж — о доле! —
Новенька тут, а (тьфу-тьфу-тьфу на це
Шалене щастя!) й рота не розкрили,
Як він уже повніський!
Анна Дивне все те...
Дамо Ну, а на смак? Гірке? Ручуся — ні.
Була колись така (це давня казка):
Царицею назватись не хотіла
За весь родючий мул в Єгипті... Чули?
Анна Ну, не жартуйте.
Дама Я на ваш рахунок
Могла б іще не так пожартувати.
Маркіза Пембрук! З тисячею фунтів
Що божий рік! І все — за добру душу!
Ніяких зобов'язань! За цією
Ще тисячі і тисячі підуть:
Шлейф почестей-бо довший від спідниці!
Тепер я певна — титул герцогині
Ви вдержите. А правда, що зміцніли?
Анна Добродійко, своїм речам химерним
Самі і смійтесь, а мене лишіть!
Якби це мало мій підняти дух —>
Волію бездиханність! Страх і здумать,
Що далі буде... Королеві тяжко,
А ми про це, засидівшись, забули.
Одне благаю — не кажіть того їй,
Що чули тут.
Дама Як ви могли таке
Подумати про мене!
Виходять.
СЦЕНА 4
Зала в монастирі чорних домініканців.
Сурми, фанфари.
Входять двоє жезлоносців з короткими срібними берлами та двоє
писарів в одежі докторів наук; за ними — архієпископ Кентербе-
рійський; потім єпископи Лінкольнський, Ілійський, Ро-
честерський та Сент-Асафський і на невеликій відстані — в є л ь м о —
ж а. що несе гаман з великою печаттю та кардинальську шапочку; за ним —
двоє священиків, кожен зі срібним розп'яттям; далі — церемоній-
мейстер, простоволосий, у супроводі судового пристава, який несе
срібну булаву; потім двоє вельмож із високими срібними стовпцями; за
ними, пліч-о-пліч, обидва кардинали' та двоє дворян — один з ме-
чем, другий зі скіпетром.
Король займає місце під балдахіном; у нього в ногах, як судді,— кардина-
ли. Королева сідає віддалік. Усі єпископи розсідаються обабіч кардиналів,
як на консисторії; нижче — писарі. Справа та зліва від єпископів — дворя-
ни. Решта придворних стають на відведені їм у залі місця.
Вулсі Перед читанням вірчої із Риму
Хай тиші зажадають.
Генріх А навіщо?
її вже раз прочитано прилюдно
І повноважність визнано всіма,-
Шкода часу.
Вулсі Хай буде так. Ну, далі.
Писар Кажи: "Генріху, королю англійський, стань пе-
ред судом!"
Покликач Генріху, королю англійський, стань перед судом!
Генріх Я тут.
Писар Кажи: "Катаріно, королево англійська, стань
перед судом!"
Покликач Катаріно, королево англійська, стань перед су-
дом!
Королева мовчки підводиться з крісла, минаючи суддів, підходить до короля і,
впавши перед ним на коліна, починає говорити.
Катаріна Сер, прошу вас, вчиніте правосуддя
І згляньтеся на мене: перед вами
Нещасна жінка, бідна чужениця,
Бо родом я не з ваших володінь.
Небезсторонні судді — і навряд
Чи тут мене судитимуть, як друга.
Ой леле, сер,— у чім я завинила?
Чим прогнівила вас, аж через суд
Ви змушені від мене відцуратись,
Позбавивши прихильності своєї?
Бог свідок — я дружиною була
Сумирною і вірною, в усьому
Корилась волі вашій, боячись
В неласку впасти; як раба, читала
З обличчя вашого — радіть мені
Чи плакати. Коли хоч раз єдиний
Перечила я вашому бажанню
А чи бажала не того, що ви?
Кого із ваших друзів не любила —
Не прагнула любити, хоч і знала,
Що дехто — ворог мій? Кого з моїх,
Якщо вони на гнів ваш заслужили,
Любила й далі? Ні, таким відразу
Було відмовлено в посаді. Сер,
Я двадцять літ жона вам і під серцем
Носила не одне дитятко ваше:
Якщо ви годні довести мені
Бодай одну за весь цей час провину
Супроти честі чи обітниць шлюбних,
Обов'язку мойого, чи любові,
Чи вашої священної особи,
То, ради бога, проженіть мене,
І хай зневага чорна скрізь для мене
Позачиняє двері, тим самим
Суд найсуворіший вчинивши. Сер,
Король, ваш батько, славився умом
Тверезим та розсудливим, в чім рівних
Собі не мав; також про Фердїнанда,
• Вітця мого, казали, що такого
Розумного правителя не знала
Іспанія давно.І безперечно,
Що й мудре віче скликали вони
З усіх держав, де справу цю як слід
Розважили і визнали законним
Мій шлюб із вами. Сер, заждіть ласкаво,
Щоб я могла поради запитати
В іспанських друзів; ну, а ні... На бога,-
Робіть тоді, як знаєте!
Вулсї Зверніться
До будь-кого з оцих святих отців:
Усе то люди надзвичайних знань
І чистоти душевної,— цвіт краю
Зібрався тут, щоб вас обороняти.
А зволікання ваші — це безглуздя.
Все робиться заради вас самих,
Для вашого ж спокою і для того,
Щоб уляглись тривоги короля.
Кампеюс Його преосвященство каже правду.
Отож не зволікати треба, пані,
А дати змогу іншій стороні
Обгрунтувати позов.
Катаріна Кардинале,
До вас звертаюсь.
Вулсі Слухаю, міледі.
Катаріна Сер, я близька плачу, та пам'ятаю,
Що я ще королева (радше, здавна
Себе вважала нею) — що принаймні
Я — донька короля; і сльози ці
Я в іскри оберну вогняні!
Вулсі Згода;
Лиш будьте терпеливі.
Катаріна Після вас,-
Як ви впокоритесь! Та ні,— я перша,
Щоб бога не прогнівати. У мене
Є всі підстави думати, що ви —
Мій ворог; через те я протестую:
Ви — не суддя мені! Хто ж, як не ви,
Між мною й королем огонь роздмухав?
Нехай його господні сльози згасять!
Повторюю: я — проти, цілим серцем;
Я не бажаю мати за суддю
Того — кажу іще раз,— хто мені
Найзліший ворог і, гадаю, правді
Також не друг!
Вулсі Я впевнений, що це
Не ви говорите: ні, це не ви —
Прообраз милосердя і взірець
Поступливої, лагідної вдачі
Та мудрості, незвичної для жінки!
Ви кривдите мене, міледі: я
Не маю зла на вас: я перед вами,
Як перед будь-ким, чистий. Що ж до того,
Що я зробив уже чи ще зроблю,-
На це мене уповноважив Рим,
Вся римська консисторія. А те,
Що я "вогонь роздмухав", це неправда.
Король-бо тут, між нас; коли б він знав,
Що вчинку власного зрікаюсь я,
О, як би він зганьбив мене — й по праву —
За цю брехню! Не менш, ніж ви — за правду.
Він знає — вільний я від звинувачень,
Та не від кривдних ваших підозрінь.
Отож у нім я бачу й лік собі;
А яік один тут — визволити вас
Від цих думок. І, перш ніж їх величність
До слова дійде, прошу вас, міледі,-
Ізнову зважте все, що ви сказали,
І більше не кажіть.
Катаріна Ох, лорде, лорде!
Я проста жінка й надто вже слабка,
Щоб встояти перед таким лукавством!
Ви на словах покірні та сумирні,
І сан свій повиваєте у шати
Покори та смирення,— серце ж ваше
Кипить від злоби, чванства та пихи.
Ви, з ласки долі й короля, найнижчі
Щаблі переступили без труда
И тепер будь-що пнетесь туди, де влада
Намісником, драбантом вашим стане
І буде вам, як служка, догоджати!
Ви дбаєте за власний гонор більше,
Ніж за своє покликання високе.
Повторюю — мені ви не суддя!
Отут, при всіх, звертаюся до папи:
Я розповім їх святості про все,-
Хай судить він!
(Кланяється королю, наміряючись іти геть)
Кампеюс Уперта ж королева!
Перечить суддям, в чомусь винуватить,
Зневажує права їх... Кепська справа!
Вона іде таки!
Генріх Поклич іще раз!
Покликач Катаріно, королево англійська, стань перед су-
дом!
Церемонійм. Верніться, леді,— кличуть...
Катаріна Вам-бо що?!
Ідіть, куди ішли. Покличуть вас —
Вертайтеся! О боже, сил немає,
Вони мене замучили! Ідіть,
Ідіть собі: я тут не хочу бути
Ані хвилинки й більше не прийду
На жоден їхній суд!
Королева з почтом виходить.
Генріх Як знаєш, Кет...
Коли хто-небудь скаже, що у нього
Дружина краща, ніж моя,— не вірте,
Лукавить він. Ні, ти єдина, Кет,-
Якби чесноти рідкісні твої —
І доброта, і лагідність святої,
Турботливість дружини, що в покорі
Повелівати вміє, і постава,
Велична й шаноблива водночас,-
Коли б усі вони заговорили,
Сказали б — ти єдина, королева
Над королевами! її шляхетність
Правдива, бо в крові; і саме так —
Шляхетно — повелась вона зі мною.
Вулсі Величносте, я вас прошу покірно,
Щоб ви уголос зволили сказати
Отут, при всіх — тому що, де мене
Окрадено і зв'язано, там мушу
Звільнитися від пут, хоча від цього
Не зразу і не зовсім легше стане,-
Чи я коли заводив мову з вами
Про справу цю? Чи сумнів заронив
Якийсь, що міг вас навести на неї?
Чи, опріч дяки богу за таку
Чудову королеву, хоч слівце
Зронив коли найменше, що б могло
Покривдити її чи ущемити
її становище?
Генріх Ні, кардинале,
Ви в тім не винні, і, під словом честі,
Я вас звільняю від оскаржень. Зайве
Учити вас, що не один вам ворог:
Чому, і сам не знає, а проте,
Мов пес надвірний, гавкає до спілки;
Такий хтось і підбурив королеву.
Ні, ви не винні. Хочете, то я
Ще більше виправдаю вас: ви завжди
Воліли не чіпати цеї справи,
Залишити в спокої, а бувало,
І слухать не хотіли, як про те
Заходила розмова,— слово честі.
Це все, що я скажу про кардинала,
йому на виправдання. Ну, а що ж
Мене до цеї справи спонукало?
Я зажадаю вашої уваги:
Послухайте. Ось як воно було:
Моє сумління вперше защеміло
Від слів єпископа Байонни: той,
Послом французьким будучи, приїхав
До нас, аби домовитись про шлюб
Між орлеанським герцогом і Мері,
Дочкою нашою. В кінці розмов,
Коли до рішення дійшлося, він —
Єпископ тобто — попросив відстрочки,
Щоб королю своєму сповістити
Про спірний факт законності дочки,
Народженої в шлюбі з удовою
Артура, брата нашого. Слова ці
Моє сумління збурили до дна,
Прошили наскрізь, аж у грудях щось
Завирувало сильно; цілий гурт
Думок неясних напосів на мене
З цією осторогою француза.
Насамперед подумалось мені,
Що я стягнув на себе гнів небес,
Оскільки з волі їхньої природа
Мою дружину наділила лоном,
Що, хлопчика виношуючи, здатне
йому снаги вдихнути до життя
Не більше, ніж покійнику могила.
Бо ж річ відома, що сини її
Вмирали — як не в матерньому лоні,
То з першим подихом на цьому світі.
І друга думка: так уже мені
Судилося, що королівство, гідне
Найкращого у світі спадкоємця,
Не ощасливлю жодним. Отже, я,
Не маючи потомства, сам по собі
Несу загрозу власним володінням,
І думка ця ятрила душу болем.
Тоді ж я, скіпка у бурхливім морі
Свого сумління, берега прибивсь
Спасенного — де й ми ото зібрались;
Збагнув я тобто, що сердечну скруху,
Болючу й досі, вигоять мені
Святі отці та доктори наук.
З вас, лорде Лінкольне, почну. Чи ви
Ще не забули, як я побивався,
Звернувшися до вас?
Єпископ Ні, не забув,
Мій пане.
Генріх Я сказав — доволі. Прошу —
Згадайте, що ви радили і як.
Єпископ Гаразд, величносте. Питання це
Настільки приголомшило мене
(Я осягнув усю його важливість
І небезпечність наслідків), що я
Дав раду надто смілу й, завагавшись,
Наполягав, щоб ви обрали шлях,
Яким йдете і нині.
Генріх Я звернувсь
Тоді до вас, мілорде Кентербері,
Й одержав дозвіл позов цей подати.
Я не минув нікого з тут присутніх,
На що є підписи й печаті ваші.
Провадьмо ж справу — квапить-бо мене
Не особиста нехіть до дружини,
А тільки скруха, що шипом колючим
Застрягла в серці. Доведіть отут
Законність шлюбу нашого, і я
Клянусь життям та честю короля,
Що Катаріна, королева наша,
До скопу днів миліша буде нам
За першу в світі писану красуню!
Кампеюс Величносте, оскільки перед нами
Нема дружини вашої, належить
Відкласти суд на потім; в міжчасі
Будь-що переконати королеву,
Що їй не слід вдаватися до папи
З обіцяною скаргою.
Встають, щоб іти.
Генріх
(убік)
Е, бачу,
Панове кардинали, я для вас
За іграшку! Ненавиджу ці примхи,
Цю тяганину й бездіяльність Риму!
Де любий мій, учений мій слуга?
О, Кранмере, вертайся! А з тобою
Повернеться до мене мир і спокій.
Суд відкладається. Ідіть усі.
Виходять у тому ж порядку, як і заходили.