— Ну, що? Хіба се не виразно? — спитав возний, стишуючи голос.
— "Polska demokratyczna!" — буркотав тим часом Калинович. — Ну, а ми з вами русини, то що з нами буде? Ми й демократи, та проте як то нам смакуватиме та Polska demokratyczna? От іще й Польски готової нема, а вас, старого, не питали, чи ви поляк, чи русин, а вперли в польську Ліберію, ще й рогативку на стару голову настромили.
— Ага, а як не хочеш, то марш зі служби на старі літа! — додав возний.
— Отож! А я 14 марта, під час перших збіговищ, тиснуся вулицею та й слухаю, мало не оглухну. Всі ревуть: "Niech żyje Polska!"* А мене, дурного, підкусило крикнути: "Най жиє Русь!" Йой, матінко! як не кинуться на мене! Паличками, кулаками! "Zdrajca! Jak on śmie"!* Ледво я живий вирвався. От тобі й Polska demokratyczna! Та й тепер — комісію встановили, очевидно, для польських революційних цілей і зараз наказують, що кождий мусить її слухати. А як я не хочу ані Польщі, ані революції?
— То ви ворог bezpieczeństwa і porządku publicznego*,— відповів з’їдливо возний. — А в такім разі на гак з вами.
Калинович довго мовчки дивився на старого, потім якось мимовільно, з виразом переляку на лиці, оглянувся довкола і, завваживши цілковиту пустку в кімнаті, перелякався ще дужче. Аж з місця схопився.
— Бійтеся бога, пане Згарський! — скрикнув він нараз. — Скажіть же мені, що тут діється? Чому сьогодні ніхто з наших панів до канцелярії не прийшов?
— Певно, муштруються в гвардії...
— А може... може, там... може, то вже сьогодні має щось розпочатися?
— Не знаю, пане любий,— мовив возний, здвигаючи раменами. Та нараз, оглянувшися довкола і похиляючися над самим вухом Калиновича, прошептав сквапливо:
— Стережіться! Я вчора підслухав розмову двох панів — таки з вашої бухгалтерії — котрі се були, того вам не скажу... Підозрівають вас, що ви шварцгельбер, що шпіоните...
— Я? Шпіонити... Тьфу на них!
— Усе одно. Стережіться. Тепер такі часи... знаєте...
В тій хвилі в ратушевім коридорі залунав різкий голос
дзвінка.
— Ой-ой-ой! То, певно, пан Відман,— скрикнув переляканий возний. — Бувайте здорові, пане рахмістру! Як буду мати хвильку часу, то ще забіжу до вас коло дванадцятої.
І, не чекаючи відповіді, він вибіг на коридор, навіть не заперши за собою дверей канцелярії. А дзвінок десь у далекім куті темного коридора теленькав та й теленькав, і його голос лунав, мов плач переляканої дитини.
II
Степан Калинович був канцеліст при львівській скарбовій бухгалтерії. Двадцять літ числив він скарбові доходи й видатки, двадцять найкращих літ життя провів у отсій темній канцелярії, подібній до великого родинного гробовища, на однім дерев’янім кріслі, над великими рахунковими книгами, живучи з дня на день правильно і точно, мов добре накручений годинник, не думаючи про ніякі зміни, про інше життя. Треба було аж бурі 1848 року, щоб у те тихе, самітне життя внести деякий неспокій і заколот. Щоправда, в політику Калинович не мішався, до газет не дописував і навіть мало читав їх, у вуличних збіговищах, агітаціях та котячих музиках участі не брав; протягом усіх бурливих сцен від марта аж до падолиста сидів день у день точно на своїм місці в темній і брудній канцелярії в ратуші і числив, числив, числив, як коли б увесь панщизняний та абсолютистичний лад стояв іще незахитаний, а не розпадався на шкамаття.
Вихований у старій німецькій школі, напоєний духом бюрократичної субординації, він помалу в суспільних і національних справах (наскільки деколи думав про них чи, радше, неясно відчував їх) стратив почуття своєї волі, своєї особистості й окремішності. Він знав, що він ізроду русин,— про се говорила його метрика, його урядовий декрет; але в житті се не мало для нього ніякого практичного значення. В канцелярії була мова німецька, дома, у господаря, де він наймав невеличку кавалерську кватиру з двох покоїв, говорено по-польськи; не маючи родини, Калинович навіть свят руських не обходив. Лише раз на рік, на Йордан, беручи ex officio* в повній урядовій параді участь у свяченні води на львівськім ринку, він почував себе русином, з якимось дивним, неясним зворушенням співав разом із масою народу "Во Йордані крещающуся тобі, господи" і тішився, як дитина, коли з кропила, розмаханого рукою митрополита, падав на нього рясний дощ крапель свяченої води і змочував йому не лише шапку, але також лице, очі й бороду.
Хуртовина 1848 року раптом змінила відносини й весь настрій довкола нього. Де досі панувала глуха, хоч і силувана тиша, раптом заклекотіло, загуло, затріщало з усіх боків. Конституція, вільність друку, увільнення політичних в’язнів, політичні товариства і збори, гвардія народова, демонстрації по вулицях, вибори до сойму, ба, далі явні конспірації з революційними покликами, нагінка на старих урядників, шварцгельберів та фондраусерів і явно вивішений стяг незалежної Польщі — шляхетської чи демократичної — все те клекотіло довкола нього, валило до основ усі його дотеперішні, твердо устояні погляди та привички та мучило його тисячами сумнівів, тисячами нових питань, що насувалися з усіх боків і домагалися швидкої та невідхильної відповіді. Що він — австріяк, чи поляк, чи, може, ще щось інше? Він присягав на вірність урядові — так, але то був уряд абсолютний, по-теперішньому — ворожий краєві, трохи не чортівський; тепер того уряду вже нема, тепер конституція,— значить, чи важна його колишня присяга, чи ні, а коли ні, то кому він повинен бути вірний? Чи годиться йому, як урядникові, мішатися в той заколот, що йшов довкола нього, в ту партійну, національну, політичну боротьбу, що розпалювала декого до правдивого одуру, а якої мотивів, пружин, цілей і засобів він не бачив і не розумів? Усе те пригноблювало, лякало його; його сумління, мов коса на камінь, що крок, що хвиля наскакувало на якісь запори і не знаходило ясної стежки. Зразу він мало не вдурів, кидаючися то сюди, то туди і всюди знаходячи якусь недоладність. Поляки побили його на вулиці, коли признався, що він русин; русини дивилися на нього криво, коли не захотів підписати програмової заяви Руської ради головної, а то тому, бо, як сам казав, не зрозумів її. Знеохочений тут і там, він, мов слимак, засунувся в свою халабудку, старався якнайменше показуватися на вулицях, здалека обминав усі такі місця, де чув крик та гармидер і бачив збіговище. Він пильнував, щоб рано, перед восьмою, заки ще вулиці порожні, забігти до своєї канцелярії, запхатися за своє бюрко в самім куті і загребтися за купою книг, виказів, табелів та витягів. Він працював із напруженням усіх сил. Пильний і совісний урядник віддавна, він ніколи не працював так пильно й совісно, як тепер. Ся праця, наказана йому згори, отже, комусь на щось потрібна, була тепер не лише його урядовим обов’язком, але щитом для його сумління, одинокою хвірткою, якою він день за днем шмигав із бурливого революційного та демагогічного клекоту на спокійний, твердий грунт хоч якої-такої праці. Тут він бачив ясно, в своїм хоч тіснім та обмеженім кружку, а там не бачив, не розумів нічого. Не привиклий до самостійного думання й поступування, він тепер, мов стебелинки, держався тої остатньої решти старого ладу, не можучи освоїтися з новим. Він бачив, як довкола нього, в тій самій канцелярії, де він працював, розривалися всі вузли давньої дисципліни. Новий дух віяв і тут; замість давнішої покірності супроти старших, тепер субалтерни говорили зі старшими запанбрат, а бувало й так, що старший по канцелярії був підвладним свого субалтерна в гвардії народовій або в якім-будь комітеті. Замість недавнього "gehorsamster Diener"* тепер лунали всюди, навіть по канцеляріях; окрики: wolność, równość, braterstwo!*