Камениця, добре звісна йому віддавна, мала перехід вузьким подвір’ям, просто до рогу єзуїтського костьолу. Він надіявся вибігти туди на площу св. Духа, а відси на Сикстуську вулицю, де була його кватира. Одначе й тут йому зустрілася завада. Подвір’я в камениці Андріолія було повне людей; другий вихід був завалений різними меблями, полінами різаного дерева, тротуаровими плитами і іншими причандалами, з яких якраз на вильоті брами сеї камениці, між стіною сусіднього дому і єзуїтським костьолом, будовано барикаду.
— Не можна туди йти! Не можна! — кричали до нього люди, заняті двиганням матеріалів.
— Я вам не перешкоджу! — благав Калинович.— Мені треба додому.
— Еге! — жартували ті. — Так, як тому циганові, що казав: "Або вішай, або пускай, бо мені треба на ярмарок". Тут залізним бобом частують, а йому хочеться додому!
— Яким залізним бобом?
— Хіба не чуєте, як пражать? Адже на площі св. Духа одвах, то відтам вояки хочуть напасти на ринок, а ми їм кидаємо колоди під ноги.
— Ану! — крикнув якийсь комендант і вхопив Калиновича за карк. — До роботи! Несіть!
Калинович скулився ще дужче. Він не смів сперечатися, вхопив поліно на плече та й поніс, протискаючися з ним помалу до виходу. Вузькі сіни камениці подобали на передсінок пекла. Крик, стук, гуркіт тягарів і лускіт стріляння глушили, отуманювали. Калинович чув, як над його головою свистіли кулі, збиваючи штукатуру зі стін. Вихід із камениці також був забарикадований, крім невеликого отвору вгорі; при отворі стояла купка узброєних людей, які від часу до часу стріляли. Калинович переконався добре, що туди вийти і дістатися на Сикстуську вулицю ніяким світом не можна. Не довго думаючи, битий якоюсь лихорадкою, він кинув поліно, яке двигав досі на плечах, і почав швидко протискатися назад, туди, куди ввійшов, тобто на ринок. Тут брама була відчинена, а коли він добрався до неї, стріляння нараз затихло.
— Ратуш горить! — чути було голоси.
— Білу хоругов вивісили! — кричали інші.
— Забили того, що вивісив білу хоругов! — скрикнув хтось біля Калиновича.
— Ні, не забили, лиш ранили. Ади, він хитається!
— Махає білою шматою!
— Післали парламентарів до Гаммерштайна.
— Військо мусить уступити!
— Най ратуш горить, що нам до того?
— Не піддаваймося! Військо мусить уступити!
Такі оклики лунали довкола, і ринок майже моментально заповнився купами народу. З ратуша висипалися узброєні і ушиковані відділи гвардії народової. На рогах ринку товпилися купи народу, гомоніли промови, лунали голосні оклики, мов команда.
— Не піддамося! Най військо уступить! Не покидати барикад! Бачність!
Калиновича вхопила людська хвиля і витиснула в одній хвилі геть на ринок. Та тут він надумався дібратися до Краківської брами та обходами, Вірменською вулицею, вийти на Гетьманські вали, а відси до Сикстуської вулиці. Але й се йому не вдалося. В Краківській брамі стояла барикада до висоти вікон першого поверху, а з-поза неї чути було військову команду. Стиск народу попер його в Трибунальську вулицю, знов-таки до того самого єзуїтського костьолу, якого забарикадований ріг він бачив із вильоту камениці Андріолія.
Тепер йому було наручніше розглянутися. З рогу Трибунальської вулиці він міг бачити, як на долоні, цілу картину, дико-мальовничу, незвичайну, фантастичну, якої, певно, йому й не снилося бачити ніколи. Гвардисти в мундурах, ремісницькі челядники в полотняних куртках із фартухами та засуканими по лікті рукавами звивалися та глотилися, валячи на купу бочки, поліна, тротуарові плити, затикаючи отвори замість цементу подушками, матрацами та сіном. Кількоро люду тягло з веселими окликами якийсь повіз, захоплений на вулиці, від якого іно що випрягли коней і відігнали властивця й слугу; його як стій перевернули догори колесами і вперли в велику люку, що лишилася ще між барикадою і брамою костьолу. В вікні одної камениці, що виходила на Трибунальську площу, показалися на першім поверсі розпалені лиця кількох робітників і кричали: "Бачність! Бачність! Геть з-під вікна!" Калинович, що серед сутолоки пробирався все попід стіни, ледве мав час відскочити, коли з вікна першого поверху з пекельним брязкотом гримнув здоровенний старий фортеп’ян.
— Гурра! — заревли радісні голоси на площі. — Отсе музика! Саме в пору! Браво! Браво! Давайте його сюди!
І десятки рук підхопили стару руїну і поволокли на барикаду.
Калинович знов притиснувся до стіни в самім куті площі і стояв, мов остовпілий. Ось вона, революція! Така сама, як ті, про які так багато балакали та писали сього року в донесеннях із Парижа, Берліна, Відня. Барикади у Львові, і він, найвірніший цісарський підданий, також причинився хоч одним полінцем до сеї революційної будови! Що сталося тим людям? Чого вони хочуть, за що б’ються, на що надіються? Він ніколи не розумів революційного запалу, а тепер найменше. Чув лише, що для нього нема виходу, що він тут немов у клітці. Правда, барикада коло єзуїтського костьолу ще не була скінчена. А що, якби протиснутися ближче, видряпатися на неї, поки не стріляють, зіскочити другим боком та драпнути на волю? Шалена думка, бо або з сього, або з того боку могли звернути на нього увагу і почастувати його кулею. А тікати Гетьманською вулицею в напрямі до Академії також було годі, бо й там будовано другу барикаду між стінами Академії й театру. Калинович стояв, обливаючися холодним потом, і ждав, що буде далі. Одинока його надія була, що справа скінчиться спокійно, що більше стріляння не буде, що військо уступиться. Бідний шварцгельбер і сам не міркував, що всю свою надію покладає на побіду революції!
Та майже в тій самій хвилі, коли в його голові ясно сформулювалася ота безглузда думка, залунали від ринку голосні оклики:
— Стріляють! Стріляють! Наших стріляють!
Калинович справді чув кілька далеких вистрілів, але не розумів, що вони значили. Аж пізніше довідався, що воно було. На вежі горючого ратуша стояло декілька гвардистів, що звідси обсервували рухи цісарського війська і давали сигнали своїм. Уставлені біля намісництва, на Губернаторських валах вояки, стрільці з гуцульських гір, бачачи підозрені рухи тих паничів і не дбаючи ні на які переговори та капітуляції, навели на них пару карабінів, узяли їх на ціль, і паф, паф! — гвардисти на ратуші попадали неживі. Решта рятувалася втекою з окликом: "Стріляють!", який в тій самій хвилі підхопила вся юрба на ринку та в суміжних із ним вулицях.