Гордон знову перегорнув кілька сторінок, але раптом відчув, що зазирає у щось надто потаємне, надто викривне... Він закрив книжку і засміявся:
— Так ось що привело вас у пустиню, Сміт,— промовив він і кинув книжку до довгих, холодних ніг Сміта.
Сміт почервонів.
— Що ви хочете сказати цим?
— Скажіть, як ви ставитесь до Лоуренса8? — дошкульно спитав Гордон. Але, знаючи, що Сміт надто просто відповість на це запитання* він додав:
— Що ви взагалі знайшли в цій книжці? Сміт знизав плечима.
— Вона цікава...— Він зам'явся, ще раз знизав плечима і замовк.
— Так, але, крім того, що вона цікава, що ще є в ній?—Гордон потер холодні руки.— Чи справді ця книжка варта того, щоб таскати її скрізь за собою? Чи є в ній щось цінне, щось таке, що виходить за рамки копирсання автора у своєму власному неймовірному честолюбстві?
— Книжка не подобається вам?
Гордон стулив губи і роздратовано відповів:
— Я прочитав її тільки один раз.
Сміт замовк, силкуючись відшукати послідовність у відповіді Гордона.
— Я думав, що вас ця книжка повинна захоплювати, — промовив він нарешті.—Адже в ній повно ідей, про які ви весь час говорите.
Гордон фиркнув з огидою.
— Вона позбавлена будь-яких ідей. Це ж просто розумно написана пригодницька повість, не більше.
— Я вважаю її найкращою з усіх, які я читав,—твердо відповів Сміт.
Гордон мало не спитав: "А які ще книжки, крім цієї, ви читали?" але йому не хотілося ображати Сміта або передчасно розбивати співбесідника, і тому він поцікавився:
— Вас захоплює книжка чи сам Лоуренс? Сміт і собі щойно думав над цим.
— Сам Лоуренс,— відповів він.
— В такому разі ви не знайдете його у цій книжці,— промовив Гордон.— Якщо ви хочете збагнути справжнього Лоуренса, простежте його вчинки. Або ні — краще почитайте його листи. Ось де Лоуренса видно наскрізь! У кожному листі — яка-небудь нова сторона його натури, різним людям він показує її різні сторони. Листи викривають Лоуренса з головою. Його непослідовність, плутаність, самобичування, самоприниження, честолюбство, шахрайство, правдивість. Він був такою нещасною людиною — адже він вважав себе шарлатаном і водночас прагнув не бути ним; весь час прагнув повірити у той, інший, свій образ, який існував в уяві його співвітчизників. Прагнув повірити і не міг, бо сумнівався в собі. Весь час сумнівався.— Останнє слово Гордон сказав з притиском, і воно прозвучало неприємно і гірко.— Ви знайшли ці риси в авторі "Семи стовпів"?
— Так, до певної міри.
— А я не знайшов. Я побачив у книжці лише одне — намагання Лоуренса приховати своє справжнє обличчя у вимученому літературному опусі. Ви знаєте, що він збирався написати книгу ще на початку своєї діяльності? Що в нього вже навіть заголовок був готовий?
— Ну, й що ж з того?
— Хіба недосить цього факту, щоб узяти під сумнів щирість Лоуренса, та й усю його діяльність?
— Те, що він зробив, від нього не віднімеш!—переконано промовив Сміт.
— Що ж він зробив?
— Він очолив повстання арабів.
— Ні! Ні!—палко заперечив Гордон.— Він лише побачив, що назріває повстання, і' переконав англійських генералів скористатися з нього. І в тому, що Лоуренсу вдалося переконати генералів, і полягає головна його заслуга. В усьому іншому — в намаганні перейнятися ідеями повсталих арабів — він зазнав невдачі. Він не знайшов нічого і нічого не втратив.
На думку Сміта, вважати Лоуренса невдахою було несправедливо, і він сказав це Гордону. Гордон презирливо зморщився.
— Мені шкода його. До того ж мати змалку прищеплювала мені ідеї Лоуренса; вона так схилялася перед ним, що навіть моє ім'я, Едвін, переінакшила на "Нед". Тому, жаліючи Лоуренса, я завжди трохи жалію і себе самого. Нещасна людина! — Гордон роздратовано пощулився.— А власне, що вас привело до Лоуренса?
— Не знаю. — Сміт спробував закутатися тепліше, вилаяв дощ і звелів Бекру розворушити вугілля у вогнищі.— Батько дав мені цю книжку, коли я ще ходив до школи. До війни я так і не розкривав її, а ось як потрапив сюди, весь час читаю.
— Хто ваш батько?
Гордон ще ніколи не ставив Смітіу такого інтимного запитання, бо до цього часу навмисне уникав зближення і будь-якої дружньої одвертості з механіком, залежності від нього. А тепер, охоплений якимсь новим настроєм, він ладен був ставити запитання одне за одним — немов раптом відчув потребу покласти край відчуженості між ними, розгадати таємницю Сміта.
— Так хто ж ваш батько? — повторив він з цікавістю.
Сміт був потішений.
— Будівельник.
— Ви родом з Гемпстеда?
— Ні, з Патні.
— Аххх! З Патні! А знаєте, ким був мій батько? — спитав Гордон, щрб одвертість була взаємною.
Сміт не міг уявити собі батька Гордона (ось мати зразу постала перед його очима — така лагідна і чомусь дуже змарніла жінка). Механік мимоволі спробував змалювати самого Гордона в дитинстві. Це було нелегко зробити — здавалося, Гордон усе своє життя був таким, як за* раз — енергійним, головатим чоловіком.
Але знову і знову підганяючи свою піддатливу уяву, Сміт спромігся створити образ Гордона-хлопчика —надта головатого і надто слабосилого, але, незважаючи на свою непоказність і хирість, не соромливого і не замкненого, а сповненого люті і зневаги до близьких; хлопчика бешкетного і безстрашного, що перевершує сміливість усіх своїх друзів, які, мабуть, з захопленням стежили за всіма його витівками та штуками, але брати в них участь разом з ним не наважувалися. Вже тоді він був одержимий, небезпечний. А втім, цей образ маленького Гордона мав у собі надто багато рис Гордона дорослого, і його батько в уяві Сміта теж у всьому скидався на сина. Такого бути не могло, і механік знав, що помиляється.
— Ви знаєте, ким був мій батько? — запитав Гордон вдруге.
— Військовим.
Про батька Гордона Сміт знав тільки, що він був армійським офіцером. Одного разу якийсь старий майор у присутності Сміта сказав, що Гордон — це божевільний син божевільного шкарбуна.
— Мій батько був свиноводом — ось ким,— нещадно промовив Гордон.— Він подав у відставку і почав розводити свиней. Але в нього нічого не вийшло, бо він муштрував їх, як солдатів — тикав між ребер і казав: "Молодцем виглядає! Завтра пошлемо його на бойню". Точнісінько наш витрішкуватий Мартін. Ох, стережіться, Смі-ті, якщо ваша доля опиниться в руках солдафона. Кінець тоді усім людським надіям.— Гордон зайшов надто далеко у своїй гіркоті, але йому, видно, хотілося позбутися якихось спогадів.— Будьте вдячні своєму батькові за те, що він начинив вас Лоуренсом, а не Кітченером, або Гольцом, або слівцями на зразок "Що-о? Що-о?"