Сміт бачив, що Гордон зовсім втратив самовладання. Це було незвичайно, і це злякало механіка.
7Й
— Заспокойтеся, — промурмотів він безпорадно. Гордон втупився очима в кругле спітніле обличчя Сміта з обвислими вусами.
— І ти теж туди! — розлючено вигукнув він по-араб-ськи.
— Ах, облиште! — роздратовано обірвав його Сміт. Гордон, здавалося, був знову здивований. Та раптом
його очі засяяли, заіскрилися, стали веселими, майже закоханими.
— Добрий любий Сміті! — промовив він. — Слава й хвала розсудливому Сміту! — Він знову обернувся до вартового і вигукнув: — Якщо не можеш спіймати мене, друже мій, то краще вистріли мені в спину — ти порішиш небезпечну людину.
— Иа маг уус! Забирайся звідси! — пролунало у відповідь.
Вони повернули в місто, і весь час їм здавалося, що солдат цілить їм у спини, але йому бракує мужності (тобто, догадливості) натиснути на гачок.
Асік був уже сам-один, коли приймав їх удруге. Він сидів у маленькій, обвішаній килимами кімнаті в глибині свого білого будинку — в тій частині його, що виходила вікнами до мечеті. Старий пояснив, що тут буде спокійніше, та вже перші слова йому довелося вигукнути, щоб перекричати пронизливе виття радіоприймача, яке линуло звідкись знизу. Гордону теж доводилося кричати з усієї сили, стоячи ніс до носа з старим шейхом; це було важко фізично, — зате розмовляти так з купцем про гроші було зручніше. Коли Асік, почувши магічне слово, з хитрою посмішкою перепитав англійця, що йому потрібно, Гордон нахилився ще ближче до глухого вуха старика і закричав:
— Гроші! Гроші! Гроші!
— Аххх! — довге зітхання Асіка було досить красномовним.
Гордон знав свого співбесідника, тому він не сказав Асіку, що гроші призначені для підкупу Таліба і Юніса або для нападу на аеродром; він згадав тільки про Гаміда і повстанців, кажучи, що гроші їм конче потрібні для підтримки Повстання: "Для справи визволення, для вільної пустині!"
— Чогось раптом всі почали спокушати мене волею! — промовив Асік. — А яка мені користь з вільної пустині, коли під боком у мене в цьому форті сидить ворожий Бах-раз, який обов'язково покарає мене, якщо я допоможу вам? Скажи, яка?
Гордон хотів був спитати, хто ще розмовляв з шейхом про свободу, але вирішив трохи заждати. Проте, незважаючи на всі умовляння англійця, Асік дедалі нетерплячіше твердив, що грошей у нього немає. Нарешті, це обридло Гордону, і він вигукнув: — Гаразд, забудь про гроші! Нас влаштують люди і провіант.
— Звідки ж я візьму для тебе людей та провіант, — відповів Асік, перекрикуючи радіо, — коли в мене ні того, ні того? Та й взагалі, що в мене є тут? — місто та базар, купці та крамарі, проповідники та родичі. їх не упросиш допомогти тобі. До того ж тут раптом з'явилися інші упро-шувачі. Я вже не маю влади над своїми підлеглими, не можу навіть наказати їм.
— Дурниці! — вигукнув у відповідь Гордон, охоплений бажанням запитати про цих, інших "упрошувачів". — Невже в Асіка немає відданих прибічників? Так-таки немає?
— У мене є прибічники, — відповів шейх, — але тобі потрібні воїни.
— Так поклич до зброї своїх городян, — з надією промовив Гордон. — А ті, хто...
Місто несподівано нагадало про своє існування — гугнява іракська пісня, що неслася з радіоприймача, перейшла в таке тужливе завивання, що навіть Асік не витримав. Знявши руки, він схопився з стільця, відштовхнув служ-ників-рабів, перевальцем підбіг до відкритого вікна і, звісившись, розлючено заверещав, щоб вимкнули, нарешті, цю трекляту коробку.
— А втім— ні, стривайте!— раптом передумавши, гукнув він до юрби, що зібралася під вікном. — Принесіть її сюди. Принесіть коробку мені, я сам її вимкну. Кому вона належить?
— Ахмеду, каменяру, йа Асік! — відповіли знизу.
— Ахмед! Принеси її сюди!
— Але, повелителю...
— Кажу тобі, принеси її сюди, чуєш?
Асіку все ще доводилося надриватись, щоб Лого почули, і він захихикав:
— Краще вже слухати мій вереск, ніж виття цієї адської машини.
Ахмед — весь білий від кам'яного пилу, потирав босі ноги одну об одну, стоячи перед Асіком з радіоприймачем в руках — надто маленькою коробочкою порівняно з тим шумом, який вона здіймала.
— Повелителю, — казав він, — це не моя машинка. Вона належить сеїду. Він ставить її в моїй крамниці, щоб усі правовірні слухали про політику та віру.
— Досить з мене. Я вже наслухався. День у день те саме, навіть коли я намагаюся заснути в себе нагорі. Ах-* мед, розтрощи її ногою.
— Як накажете, повелителю, — промовив Ахмед і поставив приймач на підлогу, щоб розчавити його широкою, густо запорошеною ступнею.
— Стривайте! — вигукнув Сміт. — Дайте мені цей приймач. Не ламайте його, ради бога!
Досі не було ще такого випадку, щоб Сміт сказав хоча б слово під час оцих зустрічей. Він ніколи не наважувався брати участь у переговорах, навіть зробити зауваження. Гордон був вражений і плеснув механіка по плечу (він дуже рідко дозволив собі це) і зараз же відсмикнув руку, немов його мдарнло елсктри'мічм струмом.
— Вчасно прятонано, Сміт! — промовив Гордон по-арабськи.— Дайте його Сміту,— звернувся він до Асіка.— Сміт любить машини. Це його гносис.
Ахмеду порадили, що сказати сеїду, і відпустили його. Проте, незважаючи на поради, каменяр у дверях випустив розпачливе "Айййііі!" — бо за втрату приймача сеїд тепер неодмінно поб'є його, а жінки литимуть на нього воду з вікон.
— Бачив? — сказав Асік Гордону. — Ось які в мене солдати. Проповідники, купці, каменярі. І половина моїх городян не слухається мене, іде на повідку в інших...
— У кого? — вдалося нарешті спитати роздратованому Гордону.
— Я покажу його тобі, — відповів Асік. — Я змушений був затулити йому рота. — І шейх наказав одному з своїх слуг піти і привести смуглолицього бахразця. — Якщо тобі потрібні мої городяни, звертайся до нього, а не до мене.
— Хто ж витісняє Асіка з його власного міста? — спитав Гордон.
л Д. Олдрідж
ви
— Диявол, а не людина, бахразець, який ненавидить Бахраз.
Гордон занепокоївся:
— Бахразець? Революціонер? Що йому треба? Чому ти не вішаєш його? Здай його у форт.
— Повісити? Але він цікава людина, Гордон. Гарячи-тися тут не слід, бо, кажу тобі, він неабияка людина, Він питає мене, наприклад, що являє собою Гамід — аван-тюриста-феодала чи деспота, який тримається силою меча і використовує рух племен для своїх власних цілей; чи, може, він темний, дрібний ватажок, який не дає розвиватися своєму народові. Ось що він питає.