— Ні. Він тягає сюди різних волоцюг, щоб допекти мені. З них немає ніякої користі! — У голосі Гордона відчувався гнів, гіркота. — Я нічого не можу зробити з цим набродом. Безнадійна справа.
Гордон знову занепав духом. Він знав, що причина його розчарування полягає не тільки в поразці, якої зазнала його спроба запалити п'ятдесят волоцюг на фантастичний напад на аеродром. Причина крилася десь глибше — в самих душах цих людей, бо душі їхні були спустошені — їх погризли давній розпач і безнадія. Гордон усвідомлював це, і тому не міг знайти в собі сили, щоб запалити своїх воїнів на боротьбу. І водночас він розумів, що передусім сам винен у провалі свого задуму.
Він сам не зумів осягти поставлену мету, бо раптом знееірився у власному генії, втратив віру у свою місію поборника Справи племен.
Погода теж посилювала його пригнічений настрій, бо раптом знялася шалена буря, яка не вщухала два дні і перетворила їхнє лігво на болото. А на третій день у Ваді приїхав Таліб, верхи на "телулі" — чудовому жовтому верблюді з добродушною мордою, тварині рідкої породи за теперішніх часів. Шейха супроводив почет — дюжина обідраних воїнів-джаммариів, охлялих й здичавілих від безпросвітних злиднів, але теж на гарних верблюдах.
Таліб проревів привітання, обняв Гордона і Сміта і поспитав, де його одноплемінник поет Ва-уль.
— Він поїхав до Гаміда,— збрехав Гордон, бо Ва-уль був десь тут, у Ваді. — Він поїхав до Гаміда, щоб розповісти йому, що ти не будеш підтримувати нашу Справу, коли тобі не дадуть грошей.
— Та твоя голова повна грішми. — Таліб засміявся, задоволений своїм натяком. — Дивись. Я привіз тобі подарунок Єдиний подарунок, який я можу тепер привезти з пустині.
Промовивши це—гірко і водночас хитро, — він обернувся і стяг з верблюда бахразького солдата. Той упав на землю і з стогоном та зойками спробував підвестись, щоб попросити пощади.
— На коліна!—рявкнув Таліб і стусонув його ногою.— благай! Ось твій новий хазяїн. Він інглізі, проте більший араб, ніж ти
Бахразець не міг оволодіти собою і з тихими риданнями похнюпив голову, чекаючи найгіршого.
— Навіщо це?—промовив Гордон. — Навіщо ти при*-віз його до мене?
— На знак згоди! — пояснив Таліб. — Гамід просить мене повстати проти Бахразу? Гаразд! Ось що я роблю на знак згоди! Дивись! — Він почав витягати шаблю, що теліпалась на перекинутій через плече перев'язі.
— Не треба!—скрикнув Гордон.
— Молися! — гаркнув Таліб бахразцеві, що стояв на колінах, і, по-старечому крякнувши, рубонув його по потилиці.
Це було жорстоке вбивство, і всі, що стояли навколо, — навіть воїни Таліба — скрикнули від жаху.
— Ахххх! — заскиглив Таліб, немов у нього раптом витягли душу. — Дивіться, до чого мене довели — я змушений був убити цього собаку! Прокляття на цих бахразь-ких свиней, які зробили нас звірами!
— Ти вбив людину, що стояла на колінах!—прохрипів Гордон з нищівним презирством, від якого в нього пересохло в роті.
— Собаку, Гордон. Недолюдка. Зате ти бачиш тепер, — він зневажливо махнув рукою на жалюгідний труп, — я приїхав, щоб говорити з тобою про Повстання.
Гордон примружив сповнені жаху очі і пішов геть, але Таліб не відставав від нього, запевняючи, що він вирішив приєднатися до Повстання. Адже він щойно довів свої наміри, казав шейх. А це тільки початок. Тепер він повстане і виступить на боці Гаміда, якщо тільки Гордон з своїми людьми допоможе джаммарцям раз і назавжди покінчити з Юнісом та з його мерзенними камрами. Кожний знає, що Юніс — боягуз, зрадник, товстопузий багатій, який перетворює своїх добрих одноплемінників на копачів канав. Отже, доки він, Таліб, не знищить свого давнього ворога, він не вважатиме свою совість чистою, а себе — в достатній безпеці, щоб приєднатися до Повстання племен.
Так, це був голос Таліба і хитрість Таліба, який сподівався почути від Гордона, що Гамід мовчазно погоджується пожертвувати камрами, щоб залучити на свій бік джаммарців. Однак, ще хтось промовляв устами Таліба, ще хтось стояв за його спиною, і Гордон висловив шейху цю свою думку, обкладаючи його лайками за продажні наміри.
Таліб у відповідь закричав, що його народ голодує і що єдиний порятунок для джаммарців — це напасти на Юніса. Але Гордон поклявся, що коли Таліб здійснить це, у Гаміда увірветься терпець, принц забуде про дружбу між своїм батьком та шейхом Джаммару і покарає його. Та сам він, Гордон, нападе з своїми броньовиками на Таліба.
Вони люто засперечались; нарешті, ця суперечка, сповнена гіркоти та образ, обридла шейху і, змірявши Гордона кровожерливим поглядом, він погрозливо сказав:
— Твоя голова повна грішми! Оберігай її, брате! Ох, оберігай!
Джаммарці погнали своїх верблюдів геть, і Таліб, віддаляючись, кричав, що англійці — собаки, що нони хитрі й підлі в своїх ділах і що чесна людина не може мати з ними справи. Ці образи призначалися для англійців взагалі і для Гордона зокрема.
— Ах. мій повелителю! — Тількинно Таліб поїхав, з'явився звідкись Ва-уль, дикий поет...— Ах, коли б ти був справжнім інглізі, обвішаним мішками з золотом! З якою охотою підтримали б тоді Гаміда прикордонні племена! Де воно, твоє золото, інглізі? Де ти ховаєш його?
І, посміявшись над незвичайною бідністю Гордона, Ва-уль сказав, що Таліба страшенно дратує те, що англійці вимагають від нього чесності й порядності саме тоді, коли він запродує їм свою душу. Вони відмовляються платити Талібу, доки він не доставить їм самого себе.
— Оплата після доставки! — вигукнув Ва-уль.— Цій порядності навчили нас англійці!
РОЗДІЛ VIII
Після насмішок Таліба Гордон втратив рештки запалу, і Ваді тепер здавалося англійцеві пасткою, в якій його тримали ці волоцюги, що цілими днями сиділи в затінку його палатки. їх ставало дедалі більше, і ночами багаття, біля яких вони тулилися маленькими групками, палали по всій долині. Це було втішне й підбадьорливе видовище, і в товаристві волоцюги знову почали відчувати себе людьми. Вони співали пастуших та гірських пісень, сперечалися й билися між собою, сповнюючи ніч безладним гомоном.
Але для Гордона вони були мерцями і дедалі більше гнітили його, бо він не почував ні любові, ні інтересу до людей, душі яких йому не вдалося завоювати. Зовнішньо вони виявляли повагу до Гордона, і хоч він не робив ніяких спроб панувати над ними, вони все ж дивились на нього, як на начальника, повелителя; але вночі обкрадали Гордона нарівні з усіма іншими. Перед сном він клав під голову свій бінокль і пістолет, бо в нього вже встигли покупити два дамасських кинджали і стародавню арабську золоту монету. Але тепер його опанувала така байдужість, що він навіть не вжив ніяких заходів, щоб повернути покрадені речі або налагодити дисципліну в таборі, як того вимагали міркування безпеки.