Герої пустинних горизонтів

Страница 47 из 146

Джеймс Олдридж

— Загрозу для кого?

— Для мене, скажімо.

Зеїн і собі з тим же викликом ударив Гордона по коліну — і не пожалів сили на цей удар.

— Це не загроза, Горддн,— промовив він. — Це вибір. Твій розум може сприймати цей вибір як вірний або невірний. А якщо ти збираєшся насилувати свій розум і залишатись між двома ворогуючими світами, обидва зметуть тебе геть.

Гамід тим часом залишив їх, і хоч суперечники спочатку не помітили, що принц пішов, тепер вони раптом усвідомили це, бо їх сперечання досягло такого напруження, коли потрібно було, щоб хтось втрутився й розборонив їх. І' тут Гордон і Зеїн побачили, що вони самі — двоє маленьких людей з великими бровами й запалими очима, які сидять в кочівницькому наметі, в пустині... Чи існує той світ, чи існує та дійсність, про яку вони сперечаються?

Той світ, та дійсність давили на плечі Гамідові. Нетерпіння й вагання підхльостували принца, і він невтомно походжав по рідній пустині, зустрічаючи ніч. Гордон і бахразець не чіпали його й мовчки сиділи, поки Гамід їх не покликав. Вони вийшли до нього, і всі троє зупинились, дивлячись на нічні вогнища кочовиків, прислухаючись, як хвилями наростає й завмирає гомін їхніх розмов та сміху.

— Ніщо так не підбадьорює людину, як голоси її бра—

тів,—поривчасто промовив Гамід.—Кочовик просиджує за балачками цілісіньку ніч, а на світанку підводиться й кричить, що аллах є повсюди навколо нього, ніби аллах — це всесвіт, а серце цього світу — нікчемний араб.

Заскиглила арабська скрипка, залунав, завив голос співака, і, плескаючи у долоні, хор підхопив пісню, в якій повторювалися одні й ті ж палкі слова: "О ніч, о ніч!" Гамід знову повернувся до їхньої суперечки, і вони сперечалися весь час, поки темрява сповивала пустиню. Але коли з першим проблиском сірого світанку якась побожна рання пташка почала тьохкати, закликаючи до молитви, Гамід кинув сперечатися і прокляв політику та інтриги.

— Покластися на долю — ось що нам треба!— скрикнув він. Вирушаймо проти Азмі! Він наш найлютіший ворог — покінчимо ж з ним. Аххх! Хай цей смердючий нафтопромисел залишається англійцям. Ми повинні знищити цього бахразького кровопивцю, який виссав у нас всі соки! Наша доля кличе нас на це!

Доля... а, може, й відчай.

Більше вони не сперечалися, і Гордон, домовившись з принцем про місце їх зустрічі і склавши разом з ним простий план захоплення аеродрому, почав готуватись до від'їзду.

Лише тепер, згадавши про Зеїна, вони спитали у бахразця, чи не допоможе він їм — оскільки серед охоронників на аеродромі були й революціонери.

Зеїн знизав плечима.

— Допоможу, чим зможу — але тільки для того, щоб запобігти винищення солдатів. Не вибивайте їх вашим відомим способом, Гамід. Це не потрібно...

Гордон засміявся й сказав, що гуманні й моральні начала ніяк не в'яжуться з догмою Зеїна. Проте він обійняв бахразця на прощання й з легким серцем вирушив у путь— виконувати свій обов'язок. Щодо цього він не потребував нічиєї підтримки—ні Бахразу, ані навіть Зеїна.

РОЗДІЛ XI

Гордон не чекав, доки підійдуть загони Гаміда. Вночі, коли аравійське небо всіяли прекрасні зірки, від блиску яких пустиня стала хворобливо блідою, він сам захопив аеродром.

— Сміт,— промовив Гордон, — за багато сотень миль звідси Чингіз-хан колись подивився на таке саме весняне небо і, відчувши приплив пророчого натхнення, сказав: "Ух! Ух!" А через годину він ви£ив п'ять тисяч воїнів-сельджуків12 — геть усіх, поголовно. Навіть хлопчиків-служників. Зараз на мене найшло таке саме натхнення: я відчуваю, що труднощів не буде. Ми можемо захопити аеродром без Гаміда, і чим швидше ми зробимо це, тим краще. Так, вирушаймо негайно! Негайно! От тільки б наші дикі звірі не вчинили зайвого кровопускання. Якщо вони слухатимуться команди, цього не трапиться...

Проте в душі Гордон знав, що кривава різанина неминуча — бо щоб перемогти, вони мусять бути жорстокими. Та й хіба можна сподіватися, що його дикуни й бродяги в запалі бою слухатимуться команди?

Однак найбільших втрат завдали бахразцям броньовики. Коли машини безладним строєм вдерлися в табір Служби охорони, солдати думали, що це повертається один з їхніх патрульних загонів...

Гордон мав намір підпалити наметний городок і таким чином розчленувати гарнізон, відрізавши бахразців від літаків, і, викуривши на плац солдатів — цих, по суті, ненав-чених, неорганізованих селян,— переловити їх поодинці. Він розраховував на те, що вогонь і галас, такі любі серцю кочовика, посіють паніку серед затиснених в кільце бахразців.

Гордону навіть не довелося віддавати наказів з приводу того, що й як підпалювати: тільки-но з броньовика скинули каністру бензину, весь табір перетворився на пекло. І хоч поступово вогонь розбурхався так, що, здавалося, палає весь світ, Гордон із своїм передовим загоном поширював йсго все далі й далі, аж доки не зайнялися склади й літаки і вогненне коло не замкнулося, позбавивши бахразців надії на порятунок.

Слідом за загоном Гордона в це розбурхане пекло влетіли броньовики й вершники. Вони зім'яли й розсіяли солдатів, і тут настала черга Бекра, Алі і бродяг, які кинулися на роз'єднаних охоронців і почали різати й рубати, сповнюючи багряну ніч закликами до помсти й вбивства:

— О аллах, окропи мій меч!

Трапилося те, чого Гордон побоювався: він втратив контроль над своїм військом. І довго після того, як розвиднілося і стало очевидно, що аеродром захоплено, Гордон гасав по плацу, намагаючись вгамувати бродяг. Але це так

і не вдалося йому; сівши біля броньовика Сміта, він окинув поглядом аеродром. Навколо, в холодному ранковому світлі, лежали мертві й вмираючі бахразці і його воїни. Деякі кочовики полягли від бахразьких кулеметів: охоронники-кулеметники відкрили вогонь просто у темряву, не розбираючи своїх і чужих. Деякі кочовики загинули від руки своїх власних братів, коли в запалі бою бродяг охопила нестямна, жагуча потреба вбивати, сіяти смерть, не розбираючись, де ворог, а де свій.

Вони ще й досі не вгамувались — затівали бійки й чвари між собою, гасали по аеродрому, розшукуючи здобич, підпалювали те, що ще не горіло, і вбивали, вбивали... Гор-дону було гидко, моторошно Нерухомо сидів він посеред цієї свистопляски і байдуже спостерігав, як роз'ярений Сміт ходить поміж кочовиками і намагається зупинити їх — зупинити, поки вбивствами й грабуванням вони не звели нанівець усю свою криваву перемогу.