Не варто тут наводити своєрідних прикладів "російської мови" Гоголя з тексту його творів: забагато то забрало б місця. Але, хто знає літературну російську мову її класичного періоду, той легко сам їх знайде при уважнішім читанні. Якщо літературознавець допіру на основі майже мікроскопічних дослідів може знайти мовно-стилістичні невластивості в англійській мові ірландця Б. Шоу або у французькій мові фламандця Є. Верхарна, вже не кажучи про стилістичну "слов'янськість" мови Дж. Конрада, то в текстах Гоголя навіть неозброєним оком звичайного читача можна легко побачити вже не мовні хиби, але разючі українізми, неросійську складню, часом цілі "незрусифіковані" укїнські речення. І – навпаки – досить лише прочитати Тараса Бульбу у давно "відреставрованім" тексті М. Садовського, щоб уявити собі спосіб дійсного мислення Гоголя-письменника.
А, проте, мимо органічного зв'язку поміж процесом мислення в літературній творчості та національною підсвідомістю й таємничою глибиною раси, – історії літератур показують нам цілий ряд письменників-"самоперекладчиків", які, більш-менш щасливо для своєї творчості, спромагалися уживати іншої мови, і то не лише в прозі, але й – що значно трудніше й небезпечніше – в поезії віршованій. Яскравий приклад – Р. М. Рільке (до речі, півслов'янин, бо син чешки), який майже з однаковою натуральністю писав вірші німецькі й французькі, щоправда, довший час перебувавши в Парижі як особистий секретар різьбаря Родена. По-французьки написав був свою "Саломею" Оскар Вайлд. Виспянський і Пшибишевський починали свою літературну діяльність німецькою мовою, як, до речі, й Ольга Кобилянська. Врешті, мадярський Шевченко – Петефі був словаком П'етровичем, який по-словацьки, либонь, нічого й не написав.
Таких імен можна навести немало.
Але є щось, що яскраво відрізняє від них Гоголя і не лише не дає підстав зарахувати його до вищенаведених "щасливців", але й робить з нього найтрагічнішу постать письменника того роду. Мова – бо є фонетико-графічним відбиттям глибоко прихованих і складних психічних процесів, безпосередньо зв'язаних з культурою й національністю. І ота, власне, органічна й психічна "дійсна дійсність" письменника, яка, в остаточнім розрахунку, виявиться завжди расово-національною, вона-то й проявиться і промовить крізь всі язиково-графічні зовнішні оболонки.
III
У "Старосвітських дідичах" Гоголя – не в фабулі й описах тієї новели, а, скорше, в її "кліматі", в тім світі, хоч ідилічнім, але й приземнім, тіснім і, либонь, задушливім, – розкривається нам національна атмосфера України початку XIX ст.
Зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею й спальнею – дотлівають останні рештки козацької й гетьманської еліти. На могутнім тлі буйного сонячного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини западають у смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії, нині – "дворянства всеросійського". Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною. Час від часу тишу ту порушують хіба лише звуки бальної музики та ще п'яний гомін бенкетників, що їх духове життя звузилося до їдження та пиття ("мочеморди"). Щоправда, на тих бенкетах п'яне натхнення й п'яна відвага підносять часом чарку "за Українську Республіку" (на бенткеті в маєтку Закревських р. 1848), але ті пияцькі вигуки ще яскравіш підкреслюють могильну тишу догасаючої, вже от-от умерлої історії...
Така ситуація – нагорі, серед тих небагатьох, що їх Катерина Друга обдарувала "вольностями дворянськими". А внизу – придушене напівмертвим тілищем шляхти, остаточно закуте тією ж Катериною в кайдани кріпацтва – багатомільйонне селянство. Про його національність співають йому кобзарі – живе, хоч незряче сумління нації, символ притьмареної, але все ще живої історичної п а м ' я т і. В лоні того закутого селянства, що на нього переклала історія національне завдання цілого народу, відбуваються повільні, але глибокі процеси: там дозріває вулканічне з’явлення Шевченка.
У таких ото умовинах національно вигасаюча і вже до жадного національного відруху не здатна – шляхетська верства України видає з себе людину з ознаками геніальності, обдаровану скарбом-талантом дивної, історично с п і з н і л о ї творчої енергії.
Син зубожілого дідича і навіть автора побутових комедій школи Котляревського, Гоголь ту мертву тишу, те мертве життя і той провінціальний безрух історії – побачив і відчув. І те відчуття позначило й визначило і життя його, і творчість – аж до "Мертвих душ" включно, де він з такою нещадною гостротою рисує галерею, власне, сучасної йому української "еліти".
Література? Літературне життя на Україні? Вони були такі, якою була політична дійсність, отже, існували для "домашньої потреби", як це пізніш окреслить Костомаров. Живий і талановитий полтавський "служащій дворянин" – Іван Котляревський, поміж епіграмами на знайомих і одами до зверхників, з немалим розмахом і справжнім талантом "перелиціював" Верґілієву "Енеїду". Гроно інтелектуалістів, скупчене біля новозаснованого Харківського університету, писало балади й байки та наслідувало народні пісні, починаючи збирати і видавати етнографічні матеріали. Нечисленні земляки розчитувалися в патріотичній "Исторіи русовъ" псевдо-Кониського і тяжко зітхали, як зітхають за чимсь, що минуло без вороття, за чимсь, що вмерло.
Батько Гоголя – Василь – то чи не найбільш характеристична постать для тодішньої літературної ситуації на Україні: "добре уроджений", але підупалий дідич, талановитий епігон автора несмертельної (безсмертної) "Наталки" – він постачає репертуар для маєткового театру свого високого родича і протектора – Трощинського, магната і петербурзького міністра "на покої"...
Поміж лівобережними "мочемордами" та правобережними "балаґулами" точилося ціле духове життя тодішньої національної еліти країни. Поміж епігонами Котляревського – з одного боку, і Тимком Падурою, з другого, – містилися літературні прояви і зацікавлення тієї суспільної верстви.
Що ж мав з собою почати талановитий, повний творчих бажань, а притім дуже амбітний, спраглий слави і далеких обріїв молодик, який вже на шкільній лавці мріяв про широку арену діяльності? Отже, створює собі уявою спокусливо-чарівну "легенду Петербурґа" і, по закінченні Безбородьківського ліцею в Ніжині (р. 1828), їде до вимріяної столиці, просто "чорту в зуби". Помимо свого закохання в петербурзькій легенді, молодик Гоголь все ж відчував підсвідомий страх перед Північчю, перед "московщиною". І щоб ту "московщину" оминути і не бачити міста Москви, він їде до Петербурґа т. зв. білоруським трактом – через Могилів. Бо не Московщина, але самий-но Петербурґ – то ідеал, то квінтесенція всіх чудес і марень, бо то не Росія і вже напевно не "московщина". В результаті, розуміється, – жахливе розчарування, і то вже на самім початку. Петербурзька зима, така неподібна до полтавської. Знайомство з Пушкіним, таке омріяне, – не вдається. Перший друкований ("накладом автора") твір – ідилічна поема віршем "Ганц Кюхельґартен" – зустрічає отруйні кпини критики... І тут наступає цілком конрадівський момент в біографії Гоголя: він сідає на корабель і відпливає (липень 1829 р.) невідомо куди... в світ...