— А капуста теж на деревах? — розпитувала Люська.
— Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, — додав поквапливо. — Ех, зараз би капусточки пожувати…
— А я вас пригощу. У нас є, — пообіцяла щиросерда Люська. — Ну от і готово! — мовила, розв’язавши останній вузол.
— Але понад усе я люблю знаєш що? — спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.
— Що? — перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.
— Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! — заревів лев і кинувся на неї.
Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.
— Стій! Кому кажу! — кричав він. — Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!
Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.
Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.
— Гей, ти! — крикнула вона. — Ось на тобі! — й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.
Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.
Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: "Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, — справжній природознавець".
Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі — сліди чиїхось лапок. "Ну от, — подумав він. — Я так і знав". Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. "Так от хто їв мою суницю", — здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:
— Ти хто?
— Я Бурмосик. А ти?
— А я Люська.
— Так ти дівчисько! — розчаровано вигукнув Бурмосик.
— Не дівчисько, а дівчинка, — виправило його зайча. — Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?
— Таки в лісі, — ствердив песик.
— Ой, ну шо це я питаю! — засміялася Люська. — Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.
— То я, по-твосму, не дуже вихований? — засмутився Бурмосик.
— Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, — відповіла Люська. — А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, — насторожилась вона, — а ти тут поблизу нікого не стрічав? — і глянула довкола.
— А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.
— А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?
— Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?
Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.
— Аби ти знав, — закінчило зайча, — як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, — повторила Люська і заплакала.
— Ну, не треба, — розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. — Перестань-бо!
Та Люська не вгамовувалась.
— Лю-ю-ба-ба…
— Яка баба? — спитав Бурмосик.
— Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, — проривалися крізь плач Люсьчині слова. — Д-де-де ти-ти те-те-пер?
— Та де ж, як не в вашому лісі, — запевнив її Бурмосик. — Чекає на свою донечку.
— А до-до-донечка д-де-де? — схлипнула Люська.
— Та де ж, як не в нашому лісі, — одказав Бурмосик.
— А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.
— Та й справді! — вигукнув спантеличено Бурмосик.
— А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.
— Та й то правда! — ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. — От халепа!
Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, — одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.
— Знаєш що, — мовив Бурмосик. — Я саме збирався на косовицю до Буцика — помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. — І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.
Розділ III
А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.
Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, — його все те страшенно роздратувало, — коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:
Через те, що без води
І не туди, і не сюди.
— Ану-ну, побачимо, хто то такий, — мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.
Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.