З мороку забуття випливає усміхнене лице, наче то місяць зійшов,
— Тимко!
Тимко слухає — і всміхається, мовчить.
— Де ж ти ходив так довго?.. Ой, таки прибився до хати.;
Розплющується, простягає руку до чоловіка — й зникає чоловік, наче не було його.
— Забрали ж тебе, забрали... Куди тебе завезли? Ще живий чи вже й кісточки твої зітліли?
Солов'ї співають у садку під хатою, меншає сутінків у хаті, вже скоро шибки у вікнах заблищать від золотого сонця. Текля хоче звестися, спирається на лікоть, але лікоть підламується, й вона знову лежить горілиць збирається з силою. Перепочивши, ще спирається на лікоть — і ще раз лікоть підламується.
— Степанку! — озивається.
Слухає — не чутно дитини.
— Степанку, де ти, поможи матері звестися та злізти з печі. Ти спиш чи вже проснувся?
Либонь, спить дитина, хоч уже пора вставати. Хай би пішов Степанко до річки та яку рибу зловив. Не всю ж виловили, має щось водитися у воді. Чи хай би натрапив на гніздо дикої качки в очеретах.
— Степанку, дитино...
Й раптом опікає страшний здогад: а може, Степанко так заснув, що вже й не проснеться ніколи?
Опечена страхом, таки зводиться, таки випростується на черені, а далі сповзає на долівку. Глиняна долівка студенить босі ноги. Текля дивиться па піл — нема дитини на полу, нема й на лавці, нема й на скрині.
— Де ж це Степанко, га?
Туманіє розумом, нидіє душею. Тупцяє надвір — немає ніде надворі, заглядає в комору — немає і в коморі.
— Ото поки я вилежувалась на печі, дитина сама вже подалася до ставу. Або в ліс гайнула... О, Степанко в мене такий, що не всидить, а все гасає, а все старається щось для матері чи для себе... Вдався у батька свого, у Тимка. Той теж, бувало, не заспить і не залежить.
Текля Куйбіда спиняється коло печі:
— Палити чи не палити?.. А чим я палитиму, а що я варитиму... Нема в хаті борошенця й пилинки... Треба йти в колгосп на роботу, може, якоїсь шліхти дадуть, учора ж давали шліхту на буряках.
Від спогаду про вчорашню шліхту на буряках Текля оживає, розвиднюються думки. Вчора давали — й ниньки дадуть. Ото треба хутчій збиратися і йти в поле, бо ще ж дійти в поле, а дорога не близька, поки дошкандибає.
А де ложка, а де миска?
Бере ложку, бере миску — й ховає за пазуху, так надійніше.
Двері хати залишає відчиненими, бо нема що з хати потягнути злодіям, та й десь же той Степанко вештається, повинен додому привіятися. Солов'ї співають, пахне яблуненим цвітом, весна. И сонце встає полум'яне та веселе. В голові паморочиться, не милі їй ні солов'ї, ні цвіт яблуневий, ні весняне веселе сонце, та як дійде в поле, та як підкріпиться тепленькою шліхтою — ось і полегшає.
— Текле!
Хтось кличе, а хто кличе — впізнати не годна: бо як глянула на сонце, то засліпило їй очі, тепер темні мурахи рояться в зорі, затуляють усе.
— Текле, спинись...
Якийсь дід перед нею, роз'їдений отими ворушкими мурахами.
— Там твоя дитина в лузі...
Текля спинилася й слухає діда.
— Степанко?
— Либонь, Степанко.
— То й що?
— Піди забери...
Текля мовчки стоїть і слухає.
— Воно мертве лежить.
Дід мовчить, і Текля мовчить, а потім вона повертається — й іде шляхом, заточуючись. Дід підтюпцем наздоганяє очманілу жінку, хапає за лікоть.
— Текле, ти куди? — И показує рукою: — Отамо в лузі...
— В колгосп іду, на буряки,— бубонить.
— У колгосп? Чого в колгосп?
— На роботу... Шліхти поїм...
— Дитину мертву забери в лузі.
Текля Куйбіда висмикує лікоть, налякано дивиться на діда.
— Потім заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.
Та й іде шляхом посеред весняного розквітлого села в поле на буряки, а руку тримає на мисці, схованій за пазуху. Йде, а в очах рояться темні мурахи, за якими не видно білого світу. Де вже те поле, де? Тільки б дійти, тільки б дійти.
Дід падає на коліна, хреститься — і б'є низький поклін до сирої землі, хреститься — і б'є поклін.
Малі діти, старшенькі діти, старші діти зранку нипають по селу. Вони схожі на птахів, які літали в вільних небесах, захмелілі від прозорої блакиті, але обтяли їм крила — й тепер, безкрилі, вони тюпають по землі. На безкровних обличчях очі позападали, попровалювалися, й такі далекі та глибокі, що, здається, важким олив'яним болем своїм попропікають голови — й загубляться десь у порохняві чи в бур'янах, а порожні криваві очниці блиматимуть сліпим смертельним жахом, полохаючії не тільки живе, а й мертве.
То збираються табуном-ватагою, що бреде вулицями невідомо звідки й невідомо куди, а то вже табун-ватага розпадається, бо сумні й безкрилі, байдужі та зморені відстають від гурту, не відаючи, чого позбиралися разом і що шукають.
Спиняються неподалік від хати голови сільради Кіндрата Яремного.
Хата сміється голубими вікнами, а над хатою шатристим гіллям погойдуються три високі ясени, просіваючи крізь різьблене зелене листя потоки сонячного проміння, а тому-то воно срібними хвилями-жмурами перекочується по червоній черепиці. Дітлахи розсідаються неподалік від хати на спориші під вишнями й тоскними очима поглядають на дим, що снується з комина.
Сірі коси диму в'ються над комином, то стелячись над черепицею, то звіюючись убік, то зринаючи вгору, а діти дивляться й дивляться на той дим, наче нічого цікавішого не бачили, та ще поглядають на зачинені двері дерев'яного ґанку.
Ждуть, що двері ось-ось відчиняться.
Та хоч і скільки сидять на спориші, а двері не відчиняються.
Хтось не витримує, схоплюється з землі, підходить до воріт і зазирає поміж дощок на обійстя, нишпорячи поглядом скрізь, сподіваючись, ждучи: може, з хати хтось вийде, а він уже перший стоїть — біля воріт.
Діти дивляться на хату, на дим над хатою, втягують носами повітря, принюхуються, і в їхніх головах снуються марення-здогади:
"Либонь, голова пече хліб".
"Варениками пахне з сиром".
"Коржики з медом і маком".
"Пампушки".
"Пироги з квасолею".
Чому ж не відчиняються двері, чому? Чому головиха не вийде й не винесе гостинців? Може, вона їх не бачить у вікно?
І дехто з дітей зводиться, ходить туди-сюди, розмахує руками, а очей із хати не зводить: бо що коли зараз відчиняться двері, бо що коли головиха винесе чи по скибці хліба, чи по варенику, чи по коржику? О, тоді треба не спізнитися.