Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександр ще трохи подивився на його і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло, і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.
Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певно, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі "я нічого не знаю", навіть не зміняв інтонації голосу і з одного, мов по черзі, переходив до другого. Але і на друге одповідали "не знаємо". Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що "миндаль" та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається, тому нічого не буде, аби тільки вернув. І весь час скоса поглядав то на офіцера, то на панка, який і був сам учитель "господин Луценков", як делікатно висловився Халабуда. При панах він не погладжував кінчик носа, бо вважав це за надто вільне поводження, а пустивши руки "по швам", іноді тільки поводив од себе в повітря правою рукою, мов щось одгортаючи від свого піджака. Як колишній вояка, та ще унтер-офіцер, він добре "понімал обращеніє з благородними".
Панок слухав допитування напружено-пильно, і невеличке личко його, з білявим пухом на щоках, з білявими вусиками, віями, бровами, з гострим носиком, наче курча, що вилупилось з яйця, хутко дивилось то на одного, то на другого. Картуза він також надів.
Офіцер не мішався до допиту; подригуючи литками то правої, то лівої ноги, він або крутив свої довгі, темні вуса, надуваючи щоки і дивлячись тоді на них, або, позіхаючи, водив оком по стінах, по стелі, по застиглих постатях і хльоскав себе хлистом по блискучій халяві. Іноді він зупиняв на хвилину погляд на Устині, всміхався собі під вусом і знов, позіхаючи, блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї й, усміхаючись одними очима, спитався:
— А правда, здесь лучше, чем у нас, няня? А?.. А в поле еще лучше, наверно...
Няня пильно й суворо подивилась на його й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.
— Оскорбилась старушенция... — засміявся він до Луценкова. — Служила, понимаете, чуть ли не всю жизнь й вдруг как укусило ее, бросать хочет. Что ж... — розвів він жартовливо-сумно руками. — Приневолить нельзя... Счастливой дороги...
Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:
— Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге — грєх бальшой... Когда ж признаєця, так нікаково притєснєнія не будєт їй, бо без сомнєнія сама призналась...
— Тем более, господа, — поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков, — что ата вещь, ата медаль, что ли, она никакой ценности сама по себе не имеет... За нее никто ничего не даст... Видите ли... А я бьі тому даже вознаграждение дал бьі...
Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима, Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, і тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилась з мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. В неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видко було. Хлопці спідлоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.
— О боже, боже! — зітхнув офіцер. — Ведь ато же смешно, наконец! Искать орден где-то на "черной" кухне...
Учитель живо повернувся до його.
— Нет, почему же? — з тою ж ніяковою і ввічливою усмішкою хутко заговорив він. — Ведь они могли как-нибудь... а... а... ну, пожалуй, найти как-нибудь или же... даже похитить... Почему же?.. Конечно, ато похоже на водевиль... Мне самому ужасно... неприятно... Но что же делать? Ведь я, право, знаєте... Ведь вообразите:
так сказать, в первьій раз получил орден, внимание в некотором смьісле... й вдруг украли. Оно бьі еще ничего... Но ведь все могут подумать: напился, потерял... одним словом... небрежность... а... неуважение, что ли, если хотите... Я понимаю, конечно... с вашей стороньї...
— Д-да... конечно... — ліниво процідив крізь зуби Олександр. — Но я думаю все-таки, что можно бьі здесь й прекратить расспросьі... Ведь их тут... Один, два, три... — Він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напівздивовано, напів з захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми і гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одне від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександр ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на його твердо і разом з тим приваблюючи, і, наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив-таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.
Олександр, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на його, і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:
— Посмотрите туда, к печке... Видите... девочку?.. Только смотрите так, чтобьі не очень заметно бьіло... Видите?
— Вижу, вижу... — пильно й з надією зиркнув на Килину панок.
— Как вам нравится ата... миндаль, а? — захоплено проговорив Олександр. — Ведь... Юнона... Настоящая Юнона... А?.. Смотрите, фигура какая!.. Грудь... глаза... Черт возьми!
— Да, да... — пробурмотів розчаровано Луценков. — Очень красивая... Но я думал, что вьі мне... о пропаже...
— А, что пропажа! — весело перебив його офіцер. — Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? — раптом голосно і серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав. — Нужно ж найти пропажу! Так ведь нельзя.