Бере свічку й готується відійти до спальні. На Кіті не звертає ніякої уваги.
— Тату, — каже вона й направляє на батька прудкий зір.
Йонаш обертається з свічкою в руках. — Ну, чого,ще?
— Навіть не скажеш "добраніч"?
— Добраніч, Кіті.
— Тату.
Він обертається ще раз. — Став і дивиться допитливо Вона дивиться на нього також.
— Вже скоро друга година, Кіті. Я втомлений до смерті, а ти мене тільки морочиш.
— Я ще тебе нічим не морочила. Хотіла б морочити, але ти такий сердитий. Іди, йди собі. Добраніч!
Подивився на неї, зміряв поглядом від голови до ніг і мовчки відійшов Вона відійшла також. Мати у нічному жупані чекала на неї в її кімнатці.
— Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там ті вояки Хай там сплять. Добраніч, мамо!
Стара похитала головою, кинула кілька турботливих несміливих слів і відійшла.
Тієї ночі, яка тягнулася так безконечно, Кіті не заплющила очей. На дворі шумів вітер, гримали віконниці. У кімнаті душно, тісно. Кіті розбиває перину, бється рибою і тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворі слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш і не розумієш.
Одначе вона рішуче мусить говорити з батьком. Зараз завтра рано. Але при сході сонця знесилена заснула. Спала довго й міцно. Коли прокинулася, ні батька, ні вояків вже не було. Пригадала все вчорашнє, мову батька, польовий суд. Не кажучи нікому ні слова, Кіті нашвидко пє каву й біжить у село. А це десять кілометрів.
6
У лісовій управі, де товклося безліч різного люду, Кіті не знайшла батька. Казали, що він у Бабчинського. Побігла до Бабчинського. Там плач і скрегіт зубів. Старий лежить з обмотаною шиєю. Дуже, дуже тішиться, що світла панночка навідала його. Жінка Бабчинського через плач оповідає: — Прийшли. Всі червоні, як чорти. Присікалися задармо. О, Боже! Ти мусиш покарати їх лютою карою. Подумати лишень. Як стоїть світ, як світить сонце, такого ще не було на землі.
— І був з ними Дмитро Цокан? Як він себе поводив?
— Той, здається нічого. Я його якось і не зауважила. Зрештою всі, всі вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба, як пса, на привязі тримати.
Кіті морщиться. Кіті була бліда, але тепер щічки її знов горять. Але нічого. Вона хоробро себе тримає. Вона схвильована, але хто тепер не схвильований? Вона навіть розпитує про різні дрібниці, але крім плачу і проклонів нічого не довідалася. А пана лісничого тут не було. Вія певно в сільській хаті. Там тепер важні наради. Туди також і син Бабчинського подався.
Дівчина біжить до сільської хати. Там повно вояків. У великій півтемній з одним вікном передпокійній кімнаті пай нотар, піднотар, пара пейсатих громадян і кілька обнизаних зброєю вояків.
Нотар зігнувся, мов лоза. — Цілую руці, милостивій панунці! Чим маємо щастя вам служити?
— Де мій батько?
Нотар зривається, підводить її до дверей і відчиняє. Кіті входить до великої, набитої людом, кімнати.
Довгий і широкий стіл. Навколо сірі військові мундури. Засідання. Он сидить зігнутий студент Пластун і уважно пише.
Кіті хоче говорити з батьком. Той не має на це часу. Кіті домагається. Вона мусить з ним говорити. Має дуже важливу справу.
— Ну, так він до її послуг. Але раз, два. Прошу.
— Ні, вона може з ним тільки на самоті говорити.
— Дитино. Не може він у такий гарячий час відриватися від праці. Це вже його нервує.
Але Кіті стоїть вперто на свойому. Це просто щось незрозуміле. — Прошу, вельмишановних панів, вибачити й кілька хвилин продовжувати засідання без мене. Головування передається заступникові.
— Сюди, — показує невеличкі бічні двері. Увійшли. У кімнатці столик, канапа й два стільці. — Прошу занято місце, — енергійно вказує на стілець. — Але швидко. Не маю часу.
— Сідай і ти, тату, і не роби комедій. Я до тебе по важливій справі. Де сидять увязнені люде? — сказала енергійно і зненацька.
— Ця справа тебе не торкається. І якщо ти тільки задля цього прийшла, то краще було не турбуватися.
— Тату! — зривається Кіті. — Я не дозволю говорити зо мною таким тоном. Справа ця мене обходить і то близько, бо між ними є той, якого я кохаю! — випалює Кіті. Вона навіть сама злякалася свого признання. Зовсім не мала на думці цього робити, але це сталося якось само собою.
Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмішливу міну.
— Ти вже кривиш уста в усмішку. Тобі це усмішка. Ти скажеш, що вони бандити, злочинці. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати мене, а тоді вже смійся. Тату! Батьківщина в небезпеці. Під ногами горить земля. Ми мусимо рятувати себе. Ми мусимо шукати під собою твердого грунту, а не плавати по крижинах розбурханого моря. Ви думаєте, що тільки силою, кулаком змусите цей народ до покори. Але ви помиляєтеся. Тисячі літ володіли мадяре цим краєм і за цей час не тільки для себе нічого не зискали, а... Вчора мав нагоду сам на власні очі пересвідчитися. Ти думаєш, що тут винен Цокан. Він лишень утримав розбурхане море, щоб вас зовсім не проковтнуло. Тут винні твої і твоїх співробітників вчинки. Ось хто тут винен.
— Кіті! — грізно викрикнув Йонаш. — Ти не смієш цього казати батькові.
— Смію й мушу! Це правда. Ти не хочеш її чути, але це правда. Ти не хочеш ще й тому, що я твоя дочка і кажу тобі те, що ти повинен сам знати. Ти сказав учора увязнити молодих хлопців і сьогодні вже говориш про польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-під того суду. Ти забув, що кара та може ще повергнутись і вергнутися на тебе самого. Ти забув, що не гуцул ворог, а ворог за горою і він кожної хвилини може зявитися сюди. Треба з ним боротися. І то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Ці павуки? Ці хижаки, які тільки хоробрі тоді, коли їх жертва лежить перед ними звязана? Вони є виною, що народ кидається сьогодні на нас. Вони ожебрачили його, зробили з нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та худоба, почувши в собі трошечки сили, йде й убиває їх. Ні, не ті бандити, що ти думаєш. Шукай їх деінде. І знай, батьку, що коли ти даси на розстріл чи шибеницю хоч одного з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тоді бери й мене на суд разом з тими бандитами.
Виговорила це й замовкла. Груди її хвилювалися. Очі все ще вибухали вогнем