III
Женев’єва, взувши елегантні, на тонкій підошві черевики Джо, сміялася разом з Лоті, яка нагнулася, щоб підкотити їй штани. Лоті, сестра Джо, була втаємничена в їхню вигадку. То вона підмовила матір піти до сусідів у гості, і тепер дівчата лишилися дома самі. Нарешті вони спустились до кухні, де на них чекав Джо. Обличчя його променіло коханням і щастям, коли він підвівся назустріч Женев’єві.
— Підсмич їй спідницю, Лоті,— попрохав Джо.— Ми спізнюємось. Ну, гаразд, тепер добре. Тепер, щоб хоч трошки було видно штани. Решту затулить пальто. Ану, побачимо, як воно вийде. Я позичив його в Кріса. Гарний хлопчина, малий, але завзятий,— сказав Джо, допомагаючи Женев’єві одягнути пальто, що було їй по самі п’яти, однак лежало добре, мов на неї вшите.
Він насунув їй на очі кашкета й відкотив комір, досить широкий, щоб сховати за ним коси. Тоді застебнув пальто спереду, і кінці коміра затуляли підборіддя й рот. Тепер, лиш пильно придивившись, можна було побачити затінені дашком очі й трохи чіткіші обриси носа. Женев’єва пройшлась по кімнаті. З-під пальта мелькали тільки холоші штанів.
— Зовсім як гравець, що боїться пропустити виграш, хоч і застудився. Чудово! — засміявся Джо, вдоволений своєю вигадкою.— А скільки в тебе грошей? Я ставлю десять проти шести. Хочеш поставити на шість?
— А це на кого? — спитала Женев’єва.
— Звісно, на Понту,— озвалася Лоті ображеним тоном, так, ніби в цьому годі було й сумніватися.
— Ну певне ж,— лагідно сказала Женев’єва. — Тільки я не дуже розуміюся на таких речах.
Цього разу Лоті промовчала, але на її обличчі знову з’явився вираз образи. Джо, поглянувши на годинника, сказав, що час іти. Сестра обняла його за шию й лунко поцілувала в уста. Потім поцілувала й Женев’єву. Брат обняв її за стан, і вона провела їх до хвіртки.
— Що це означає — десять проти шести? — спитала Женев’єва. Вони йшли вулицею, і їхні кроки дзвінко лунали в морозяному повітрі.
— Це означає, що я дужчий, улюбленець глядачів,— відповів Джо.— Одні закладаються на десять доларів, що я подолаю, а інші на шість, що мене подолають.
— Але ж як ти улюбленець і всі певні, що ти переможеш, то чому все-таки ставлять і проти тебе?
— На те й змагання існує,— засміявся Джо.— Не всі ж думки сходяться. Завжди є надія на влучний удар або нещасливу пригоду. Всяко буває,— поважно пояснив він.
Вона боязко пригорнулася до нього, і він самовпевнено засміявся.
— Ось почекай-но, сама побачиш. Тільки не жахайся з самого початку. Перші кілька раундів будуть гарячі. На таке Понта мастак. Він шалений: як почне сипати, то мов той гураган, отож у перших раундах завжди бере гору. Таким способом він чимало боксерів поклав, дужчих і кращих за нього. Мені тільки треба витримати, от і все. Далі він виснажиться, і я насяду на нього. Ти сама побачиш, коли я почну наступати на нього.
Вони підійшли до якогось будинку на розі темної вулиці, як видно з таблиці,— приміщення атлетичного клубу. Під його фірмою, щоб не порушити поліційних порядків, влаштовувано боксерські змагання. Джо пустив дівчину, і вони нарізно наблизились до входу.
— Гляди ж, тримай руки в кишенях,— попередив Джо.— Все буде гаразд. Якихось дві хвилини, та й годі.
— Цей хлопець зі мною,— кинув він швейцарові, що балакав з поліцаєм.
Обидва приязно привітали Джо, не звернувши уваги на його супутника.
— Як ці не здогадалися, то й ніхто не здогадається,— запевняв Джо, поки вони бралися сходами на другий поверх.— Та якби й помітили щось, однаково не знатимуть, хто ти; задля мене мовчатимуть. Ну ось, тепер сюди!
Він увів її до маленької кімнати, що нагадувала контору, й посадив на запорошений стілець із проламаним днищем. За кілька хвилин він повернувся в довгому купальному халаті й брезентових капцях. Женев’єва боязко пригорнулась до нього; він пестливо обняв її одною рукою.
— Все буде гаразд, Женев’єво,— підбадьорив він її.— Я вже влаштував. Ніхто не знатиме.
— Та я не за себе,— сказала дівчина.— Я за тебе боюсь.
— Не за себе? А я гадав...
Він вражено глянув на неї: знову відслонилась йому осяйна велич жіночої душі, хоч Женев’єва не раз уже виявляла йому свою чуйність і глибину почуттів. З хвилину він стояв безмовний, а тоді, заникуючись, промурмотів:
— За мене? А тебе не турбує, що подумають люди? Ані трішечки? Га?
Хтось двічі сердито постукав у двері, і голос, ще сердитіший, промовив:
— Де ти там застряг, Джо!
Ці слова повернули Джо до дійсності.
— Швидше, Женев’єво, поцілуй мене ще разі — пошепки, майже святобливо, попросив він.— Це мій останній вихід, я битимусь, як ніколи, бо ж ти дивитимешся на мене!
За хвилю, ще почуваючи на губах теплий дотик його вуст, вона опинилася серед юрби гомінливих хлопців, що не звертали на неї найменшої уваги. Деякі були в самих сорочках із закасаними рукавами. Вони ввійшли заднім ходом, тримаючись гурту, і почали повільно пробиратися поміж лавами.
Величезна, погано освітлена зала, схожа на стодолу, була переповнена й потопала в хмарах тютюнового диму, що надавав усім речам якихось химерних хистких обрисів. Женев’єві здавалося, що вона от-от задихнеться.
Пронизливий крик хлопчаків, що продавали програми й содову воду, зливався з гомоном чоловічих голосів. Вона почула, як хтось пропонував десять проти шести за Джо Флемінга. Голос видався їй монотонним, безнадійним, і вона вся затремтіла. Аякже, хто б то зважувався закладатись проти її Джо!
Але схвилювало її щось інше. Всю її кров збурило, як вогнем, романтика цієї пригоди, щось невідоме, таємниче й страшне: вона ж бо прийшла на збіговисько чоловіків, куди жінкам заборонено ходити! Було чого тремтіти. Уперше на своїм віку вона зважилась на такий ризикований крок, уперше переступила межі, що їх поклав найсуворіший з усіх тиранів — місіс Гранді з робітничого кварталу. Тепер їй стало страшно за себе, хоч хвилину тому вона думала тільки про Джо.
Не встигла вона отямитись, як опинилася в другому кінці зали і, зіп’явшись на кілька східців, зайшла до убиральні. Це була кімнатка, повна-повнісінька чоловіків, і Женев’єва вирішила, що всі вони якось причетні до Гри.
У тій штовханині вона загубила Джо. Але ще не встигла піддатися страхові, як один з хлопців гукнув до неї: