"Про що він? — мучився вчитель.— Начебто й висловився, а нічого до пуття не сказав".
А Гриць Золотесенький звісив голову на груди (смоляне волосся хвилясто впало на лоб, затулило глибокі поздовжні борозни), задумався. Потім велично випростався, сказав значущо:
— Громадську думку я вже знаю, громадська думка в нас правильна, треба визнати. Ось тільки мені хотілося б поговорити про причини, а також про наслідки.
— Про які причини? — зрештою осмілився обізватись Василь Кіндратович.
Гриць із грізним осудом втупився в учителя, наче хотів утопити його в своєму чорному погляді.
— Ви нині на похороні були? — запитав.
— На похороні? Був.
— Знаєте, кого поховано? — допитувався Гриць, суплячи стріхаті, непримиренні брови.
— Учня нашої школи Мирона Байдака,— слухняно відповідав учитель.
— А вбивцю Кривулю, золотесенький ви мій, знаєте?
— Ні.
— Особисто не бачились?
— Може, випадково й здибалися,— стенув плечем учитель. Він усе ще не здогадувався, що саме привело сюди пізнього гостя.— В селі працюю тільки рік,— наче виправдовувався,— здебільшого в школі пропадаю.
— Значить, не знайомі,— з дивною невірою в голосі мовив Гриць.— Може, й випадково здибались, але не знайомі, так? Правильно я зрозумів?
— Правильно,— слухняно відказав учитель, не тямлячи, чому він мусить відповідати на такі запитання.
— Значить, вважаєте, ніякої вашої відповідальності в усьому цьому немає, так?
— Якої відповідальності? — запалахкотів рум'янцями на дві щоки Василь Кіндратович.— У якому ділі? — І в нападі відчаю посміливішав: — Чого ви сюди прийшли? І хто ви такий, що ведете зі мною подібні розмови в такому тоні? Я не бажаю з вами говорити!
— В якому тоні? — негарно всміхнувшись, запитав Гриць.
— А в такому!
— То ви, золотесенький ви мій, не бажаєте зі мною говорити?
— Не бажаю!
— Зафіксуємо! — Гриць неквапливо дістав із кишені олівець та блокнот, щось записав. Учитель розгублено стежив за ним.— То інтересуєтесь, хто я такий? А районну газету ви, сподіваюсь, як усяка інтелігентна людина, передплачуєте?
— Передплачую. Й що з цього?
— А прізвище сількора Ге Грабченка вам відоме?
— Можливо,— непевно відказав учитель.
— Можливо? — Із погрозливим торжеством у голосі мовив: — Так ось, Ге Грабченко — це я!
— Ви?.. Ви ж Гриць... Золотесенький! — мимоволі вирвалось у вчителя.
— І тому я прийшов до вас як представник преси. То ви таки й справді не маєте наміру розмовляти з пресою?
— Про що ж ми будемо говорити? — здався Василь # Кіндратович.
Гриць Золотесенький значуще зосередився, кутики його вуст опали донизу, ледь-ледь окресливши саркастичну усмішечку. Вміння заломлювати вуста Гриць перейняв у редактора райгазети і робив так тоді, коли "брав матеріал". А "брати матеріал" любив, мабуть, більше, ніж писати,— в такі хвилини відчував свою перевагу над іншими людьми, виростаючи не так у їхніх, як у своїх очах.
— Послухайте ось...— Гриць Золотесенький дістав із кишені згорнуту трубочкою газету, неквапливо розклав на колінах. Далі голос його залунав так, мовби чоловік виступав перед великим загалом: — "А Лукашу Демидовичу після цього ніби хтось масла за шкіру залив. Не міг він ніяк забути самоправства сусідів, не міг змиритися, що так усе закінчилося. Зі злості минулого року зрізав сусідську сливку. А гарна сливка була, родюча. Загинула тоді, коли плоди вже зеленіли".— Тут Гриць Золотесенький обірвав читання й важко подивився на вчителя.— "А місяць тому Мельник не пошкодував і красеня ясена. Не свого, щоправда, чужого знищив..."
Не дочитавши, гість згорнув газету, знову заховав до кишені і, прокашлявшись, мовив:
— Моя стаття на моральну тему. Називається "І сусідів треба берегти". Не читали?
— Ні,— відповів учитель.
— Жаль,— дорікнув Гриць Золотесенький.— Такі статті слід читати не тільки колгоспникам, а й сільській інтелігенції.
— Навіщо? — не переставав дивуватись із самовпевненості самодіяльного кореспондента Василь Кіндратович.
— Щоб життя вивчати, щоб розширювати свій світогляд, невже не зрозуміло? — В голосі пробивалось неприховане обурення учителевою нерозважливістю.— Так от, не буду критись од вас із своїми намірами: я хочу написати до газети статтю на морально-етичну тему. Про трагедію, що сталась у нашому селі. А могла й не статись. Як ви вважаєте, варто братись?
— Пишіть,—невпевнено промимрив учитель.—Тільки чому ви прийшли до мене?
— Так трудно здогадатися? — заграв чорними очима Гриць Золотесенький.— Сказати вам?
— Скажіть.
— Тому що ви безпосередньо причетні до того, що сталось.
— Тобто? — отетерів учитель, і кров шугонула йому в голову.— Як причетний?
— Золотесенький ви мій,— майже ласкаво мовив Гриць,— невже не здогадуєтесь? Ви лс там усякі інститути закінчували, не те, що я, маєте міркувати.
— Даруйте, в чому ви мене звинувачуєте? — розпачливо розвів руками.— Ви сількор, гаразд, давайте поговоримо... Тільки як причетний? Кидати мені таке серйозне звинувачення!.. Не розумію.
— От я до того й веду — як причетний? Тут вас можна судити по-різному...
— Тобто як судити? — не стримався Василь Кіндратович. Відчував, що довкола нього зараз сплітається якась павутина, й він не хотів бути безпорадною мухою в цій павутині.— Кривуля стріляв? Стріляв. Кривуля й відповідатиме. Тут усе ясно, навіщо ж заплутувати?
— Скажіть, а дитину можна повернути назад? — гостро запитав Гриць.
— Яку дитину?
— А Мирона Байдака.
— Як же ти її назад повернеш, коли таке лихо скоїлось? — торопів учитель.
— У тому й уся справа! — переможно проголосив Гриць і щось записав до блокнота.— Назад уже не повернеш, ваша правда. А тепер скажіть: як ми всі прогледіли Кривулю?
— Як прогледіли Кривулю? Що ж тут говорити? Компетентні органи з'ясують...
— Ось воно як! — лукаво підморгнув Гриць Золотесенький.— На компетентні органи все звикли валити, хай вони віддуваються. Знайома психологія! А ми, значить, усі збоку? Ваша хата з краю? І Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що пустила на ніч Гната! Еге?
— Який Гнат? — розгублено промимрив учитель, нічого не тямлячи.
— А такий! — торжествував Гриць.— А на нас із вами схожий!.. А ще належите до сільської громадськості! Чи й тут умиєте руки?.. Так ось, Кривулю прогледіли!