Отже, маємо літо 1939 року. Для Лені починається пора, коли вона була найбалакучіша у своєму житті,— це триватиме десь три чверті року. її всі звуть красунею, за спеціальним дозволом вона отримує шоферські права, залюбки їздить на машині, грає в теніс, супроводжує батька на конференції і в ділові подорожі. Лені чекає чоловіка, якого вона покохає, для якого вже придумує сміливі пестощі; вона каже: "я віддамся йому безоглядно", "хочу, щоб він мав радість від мене, а я від нього" (Маргрет). Лені не пропускає жодної нагоди потанцювати, охоче просиджує ввечері годинку на терасі якогось ресторану, п'є каву з морозивом і трішки вдає з себе "елегантну даму". Збереглися дуже цікаві знімки Лені з того часу: вона й досі могла б ще змагатися за звання "найчистокровнішої німецької дівчини міста", навіть цілої округи, а може, й області чи тієї політично-історично-геогра-фічної формації, що стала відома під назвою німецького райху. Вона могла б виступати в якійсь містерії в ролі святої (або в ролі Магдалини), могла б рекламувати крем для шкіри, можливо, навіть грати у фільмах; очі в неї зовсім потемніли, зробилися майже чорні, свої густі біляві коси вона зачісує так, як описано на сторінці 5 і навіть невеликий допит у гестапо й те, що згадувана вище Гретель Марайке просиділа два місяці у в'язниці, не дуже позначилися на її загальному настрої.
Оскільки Лені здається, що й Рахель їй надто мало розповіла про біологічну відмінність між чоловіком і жінкою, вона завзято дошукується інформації з цього питання, переглядає, майже надаремне, різні енциклопедії, порпається, так само надаремне, в книжках батька й матері; часом надвечір у неділю вона відвідує Рахель, довго прогулюється з нею у величезному монастирському саду і просить у неї довідок; трохи повагавшись, Рахель зласкавлюється і оповідає їй — знову так, що жодній нітрохи не доводиться червоніти,— дальші подробиці, які два роки тому обминула: те, що стосується будови чоловічих статевих органів, збудливості і збудження з усіма його наслідками, а також почуттів, які його супроводять; Лені прагне оглянути відповідний ілюстративний матеріал, але Рахель відмовляє їй, каже, що такі малюнки дивитися недобре. Тому Лені за порадою одного книгаря, якому вона телефонує зміненим голосом (що було зовсім зайвим), іде в міський Музей здоров'я, де її інформують не про статеве життя, а здебільшого про венеричні хвороби: від звичайного триперу і м'якого шанкра до парафімозу і всіх стадій сифілісу, все натуралістично, на відповідно пофарбованих гіпсових моделях. Так Лені довідалася про цей світ хвороб_і обурилась. Вона ніколи не була манірна, її розлютило те, що в цьому музеї стать і венеричні хвороби трактовано як щось тотожне; цей песимістичний натуралізм обурив її так само, як символіка вчителя релігії. Музей здоров'я видався їй якимось варіантом "суниць у сметані" (свідок Маргрет, яка_знову почервонівши — сказала, що сама вона не давала Лені ніяких пояснень). Тут може скластися враження, що Лені прагнула цілісного, здорового середовища. Анітрохи; її матеріалістичний, чуттєвий конкретизм дійшов до того, що вона почала вже спокійніше ставитись до численних спроб зійтися з нею, якими їй часто набридали, і нарешті зглянулась на палке благання одного молодого, симпатичного їй архітектора з батькової контори і призначила йому побачення. Кінець тижня, літо, розкішний готель над Рейном, увечері танці на терасі, білява дівчина, білявий хлопець, їй сімнадцять, йому двадцять три, обоє здорові — це звучить як happy end1 чи принаймні happy niqht2 e з того нічого не вийшло: після другого танцю Лені залишила готель, розрахувалася за невикористаний одинарний номер, де вона тільки на короткий час розіклала була свій пеньюар (купальний халат) і свої туалетні речі, поїхала до Маргрет і розповіла їй, що вже під час першого танцю відчула, "які в того хлопця неделікатні руки", і легенька закоханість миттю розвіялась.
Тут ми вже явно відчуваємо, що читачі, досі більш-менш терплячі, починають втрачати терпець і питають: "Отуди к бісу, то ця Лені сама довершеність?" Відповідь: майже довершеність. Інші читачі — залежно від ідеологічної платформи— поставлять питання інакше: "Отуди к бісу, що за свиня ця Лені?" Відповідь: зовсім не свиня. Вона лише чекає "справжнього", що ніяк не з'являється; до неї і далі чіпляються хлопці, запрошують її на rendez-vous3 і week end4 за місто, ті запрошення не здаються їй огидними, тільки набридають, навіть найнезграбніші прохання хлопців переспати з ними, часом висловлені досить вульгарно, які вони інколи
2 Щасливий кінець (англ.).
Щаслива ніч (англ.). 4 Побачення (фр.).
Суботній вечір (англ.).
шепочуть їй на вухо, не обурюють її, вона лише хитає головою. Вона любить гарні сукні, плаває, веслує, грає в теніс, міцно спить, а "дивитися, з яким смаком вона їсть свій сніданок, була справжня втіха, їй-богу, втіха. Як вона їла свої дві свіжі булочки, скибочки чорного хліба, некруто зварене яйце, трішки меду й деколи скибочку шинки... І каву, дуже гарячу, з гарячим молоком, майже без цукру... Ні, це все треба бачити, страх як приємно було дивитися, як тій дівчині все смакує" (Марія ван Дорн).
Крім того, вона залюбки ходить у кіно, "щоб спокійно поплакати в темряві" (цитата з Марії ван Дорн). Наприклад, після фільму "Звільнені руки" її обидві хусточки були такі мокрі, що Марія аж злякалася, чи Лені не дістала в кіно нежиті. Щоправда, такі фільми, як "Распутін, демон жінок", чи "Лойтенський хорал", або "Гаряча кров", нітрохи її не зворушували. "Після таких фільмів (Марія ван Дорн) її хусточки не тільки не були мокрі, а навіть здавалося, ніби вони щойно випрасувані". Зате "Дівчина з Фане" викликала в неї сльози, хоч і не стільки, як "Звільнені руки".
На цей час Лені знайомиться ближче зі своїм братом, якого досі бачила дуже рідко; він був на два роки старший за неї, і його ще восьмирічним віддали до інтернату, де він пробув одинадцять років. Здебільшого навіть канікул він не марнував: його возили до Італії, Франції, Англії, Австрії чи до Іспанії, бо батькам дуже хотілося зробити з сина те, що з нього й зробили—"по-справжньому освіченого юнака". Знову ж таки за М. в. Д., мати молодого Генріха Груйтена вважала "своє середовище надто вульгарним"; сама вихована й навчена черницями у Франції, вона все життя зберегла "певну вразливість, часом трохи перебільшену" і хотіла, видно, прищепити цю рису й синові. Наскільки ми змогли з'ясувати, їй це вдалося. Тепер нам доведеться ненадовго звернути свою увагу на цього Генріха Груйтена, що цілих дванадцять років існував далеко від сім'ї, мов якийсь дух, майже бог, такий собі гібрид молодого Гете й молодого Вінкельмана з домішкою Новаліса, і лише зрідка — за одинадцять років десь чотири рази — з'являвся вдома. Лені досі знала тільки, що він "такий милий, такий страшенно милий і такий добрий". Як бачимо, відомості дуже скупі й непевні, все одно що про святе причастя; навіть М. в. Д. може про нього сказати не набагато більше ("дуже освічений, дуже витончений, але не гордий, анітрохи не гордий"). Отже, через небалакучість Лені й необізнаність М. в. Д. єдиним свідком не духовного звання залишається Маргрет, що бачила Генріха тільки двічі легально, обидва рази 1939 року — и запрошували на каву до Груйтенів,— і один раз, 1940 року, нелегально: досить холодного квітневого вечора, перед тим як Генріха, вже танкіста, послали завойовувати Данію для згадуваного вище німецького райху. Авт. признається, що почуває себе збентеженим, змальовуючи обставини, за яких він дещо дізнався про Генріха від цієї майже п'ятдесятирічної, хворої на сифіліс жінки. Всі слова Маргрет передруковано точно з магнітофонної стрічки, а не наведено з пам'яті. Отже, насамперед така обставина: Маргрет пойняв екстаз, на її обличчі (вже досить спотвореному) з'явився по-дитячому зворушений вираз, коли вона зразу ж сказала: "Так, я кохала його. Кохала". На запитання, чи він її також кохав, Маргрет похитала головою, не заперечно, а скоріше з сумнівом, і вже напевне без ображеної міни — авт. ладен потвердити це під присягою. "У нього, щоб ви знали, було м'яке волосся і ясні очі, і він був... ну, як би його сказати... був шляхетний, саме так, шляхетний. Він навіть не здогадувався, скільки в ньому чару, задля нього я буквально пішла б на панель, їй-богу, пішла б, щоб він міг читати свої книжки і... не знаю, що він ще робив... оглядати церкви, розучувати хорали, слухати музику... вчити латинську, грецьку чи архітектуру... Авжеж, чисто Лені, тільки темніший, і я його кохала. Двічі мене запрошували до них на каву, і я там бачила його — це було в серпні тридцять дев'ятого, а сьомого квітня сорокового він мені зателефонував... Я була вже одружена, якраз тоді підхопила собі одного багатого типа... Він зателефонував, і я миттю помчала до нього у Фленсбург, а як приїхала, то виявилося, що відпустки заборонено. А надворі холодно — я приїхала туди восьмого. їх уже запхали в якусь школу, і вночі вони мали йти далі — а може, летіти літаком чи плисти пароплавом, я вже не знаю. Головне, що відпустки заборонено. Ніхто не знав і досі не знає, що я була там. Ні Лені, ні їхні батьки, ніхто. Він махнув рукою на всі заборони і таки вийшов до мене. Спустився по стіні з дівчачого клозету на шкільне подвір'я. Номера в готелі не знайшлося, кімнати десь у людей також. Тільки якийсь бар був відчинений, ми зайшли туди, і одна дівчина запропонувала нам свою кімнату. Ми віддали їй усе, що мали: я двісті марок і перстень 3 Рубіном, а він сто двадцять і золотий портсигар. Він мене кохав, я кохала його — і нам було начхати, що кругом справжнісінький бордель. Так, мені начхати, сто разів начхати. (Авт. двічі уважно прослухав стрічку, аби переконатися, що Маргрет справді двічі вжила теперішній час: "Мені начхати, сто разів начхати". Об'єктивний висновок: теперішній час). Ну от, а незабаром після того він загинув. Яке божевільне, безглузде марнотратство". На питання, чому вона вжила таке дивне в цій ситуації слово—"марнотратство", Маргрет відповіла буквально ось що (передрук з магнітофонної стрічки): "Ну , ви самі подумайте: вся його освіта, вся його врода, його чоловіча снага... йому ж було двадцять років, скільки ми ще любилися б, могли б любитися, і не в такому борделі, а на природі, коли потеплішало б ... І все це так безглуздо пропало, по-моєму, це марнотратство".