"Отак Лені й з'явилась удома, неначе "воскресла на третій день" — такою вона мені здалася,— підбігла до матері, обняла її, тоді сховалась до своєї кімнати, попросила мене принести їй туди сніданок і — що б ви думали? — сіла за піаніно. Пані Груйтен так, знаєте, спокійно підвелася, прибралася, накинула мантилью — прегарну старовинну річ, вона в роду Баркелів завжди діставалась у спадщину наймолодшій дочці,— вийшла до вітальні, де чекали Пфайфери, й питає приязно: "Чого панство бажає?" Ну, спершу трохи посперечалися за те "панство" "Господи, Гелено, чого це ми для тебе раптом "панством" стали?",— а пані Груйтен їм: "Я щось не пам'ятаю, щоб ми з вами коли на "ти" були",— і тоді стара Пфайфериха сказала: "Ми просимо руки вашої дочки для нашого сина". Моя пані на те тільки гмукнула: "Гм..." — і більш нічого; відійшла до телефону й дзвонить
юз у контору, щоб негайно розшукали її чоловіка та прислали додому".
Потім, очевидно, з півтори години розігрували гнітючу мішанку з комедії й трагедії, таку характерну для міщанського сватання. Шістдесят разів прозвучало слово "честь" (ван Дорн запевняє, ніби може це точно довести, бо рахувала й робила рисочки на дверях). "Якби це не про Лені йшлося, мені б смішно було, бо як вони помітили, що пані Груйтен дуже мало зацікавлена в тому, щоб рятувати честь своєї дочки шлюбом з їхнім Алоїзом, то зразу відступили й стали вдаряти на честь свого сина — виставляти його як зваблену дівчину й запевняти, ніби честь їхнього сина як кандидата на офіцерський чин — хоча він і близько не був до того канди-датства — можна врятувати тільки шлюбом. А як почали вихваляти його породу, мов на кінському торгу — гарний чуб, та метр вісімдесят п'ять зросту, та м'язи — це вже було не до сміху".
На щастя, незабаром прибув очікуваний-зі страхом старий Груйтен, що повівся ("хоча в душі він, либонь, лютував, як несамовитий") "дуже лагідно, спокійно, майже приязно, на превелику полегкість Пфайферам, бо вони всі, звісна річ, потерпали перед ним". Він зразу припинив балачки про честь ("І в нас же своя честь є, чи як..." —це старий Пф. і його дружина в унісон, однаковими словами), подивився на А. дуже, дуже задумливо, з усмішкою поцілував дружину в чоло, спитав А., в якій дивізії й полку він служить, "замислився ще дужче", тоді покликав Лені з її кімнати, "ані словом їй не дорікнув", тільки сухо спитав: "А ти як, дочко: брати шлюб чи ні?" Лені, "мабуть, уперше як слід придивилась до А., теж задумливо і якось співчутливо, немовби в неї знов було передчуття (а хіба в неї вже коли було якесь передчуття?—Авт.), і як-не-як, а все ж таки вона втекла з ним з дому, і то з власної волі, от вона й сказала: "Брати".
Тоді Груйтен ще раз глянув на А., "навіть із якимсь теплом у голосі" (ван Дорн) промовив: "Ну, гаразд,— і додав: — Ваша дивізія стоїть уже не в Ам'єні, а в Шнай-демюлі".
Він навіть запропонував А. допомогу в клопотанні про дозвіл на одруження, бо ж "часу обмаль". Звичайно, й тепер було дуже просто з'ясувати, що старий Гр. знав про великі переміщення збройних сил ще з кінця сорокового року, а ввечері напередодні весілля в розмові з давніми приятелями довідався, що ось-ось має відбутись напад на Радянський
Союз— на своїй новій посаді як "начальник планового відділу він про багато що дізнавався" (Гойзер-старший). Від усіх заперечень проти цього шлюбу, які пізніше, вдень, висунули Лотта й Отто Гойзери, він відмахнувся, сказавши: "Ет, нехай... нехай..."
Лишається відзначити, що А. разом з телеграфованим дозволом на одруження дістав наказ "негайно, до 19.VI.41 повернутися з відпустки до своєї дивізії в Шнайдемюль".
Цивільна реєстрація шлюбу, вінчання: чи варто їх описувати? Можливо, якусь вагу мають такі обставини: Лені відмовилася надягти білу сукню; А. насилу досидів до кінця весільного обіду, страшенно нервуючись. Лені, очевидно, нітрохи не засмучена тим, що офіційної шлюбної ночі не буде, все ж таки провела його на вокзал і там дозволила себе поцілувати. Як Лені згодом — під час одного особливо страшного бомбардування в 1944 році — призналась Маргрет у бомбосховищі її дому, А. за годину перед від'їздом, у тодішній гардеробній кімнаті квартири Гр-ів, настійливо нагадавши їй про подружній обов'язок, змусив її ще раз, тепер уже "чесно й законно", віддатись йому; і відтоді А. "для мене вмер ще за життя" (Лені, зі слів Маргрет).
А вже ввечері 24 червня 1941 року надійшло повідомлення, що А. під час здобуття Гродно "поліг смертю героя".
У цьому зв'язку важливо відзначити, що Лені відмовилась носити жалобу й виказувати горе; згідно з обов'язком, вона повісила фото А. поруч з портретами Ергарда й Генріха, проте вже наприкінці 1942 року зняла його зі стіни.
Далі йдуть два з половиною спокійні роки; Лені минає дев'ятнадцять, двадцять і нарешті двадцять один рік. Вона більш не ходить на танці, ані разу, хоча Маргрет і Лотта час від часу дають їй таку нагоду. Вряди-годи буває в кіно, дивиться (згідно зі словами Лотти, що, як і раніше, купувала їй квитки) такі фільми, як "Хлопці", "В бій за Німеччину", "В цілім світі над усе". Бачила вона також "Дядечка Крюге-ра" й "Небесних псів"—і жоден з усіх цих фільмів не викликав у неї навіть сльозинки. Вона грає на піаніно, зворушливо доглядає матір, що знов тяжко нездужає, і часто ганяє за містом на автомобілі. Вона чимраз частіше відвідує Рахель, возить їй каву в термосі, бутерброди в бляшанці для сніданків, сигарети. Оскільки воєнна економіка стає дедалі суворіша, а робота Лені в фірмі дедалі фіктивніша, на початку сорок другого року, після проведеної в фірмі пильної перевірки, їй загрожує реквізиція машини. І тоді від Лені вперше почули прохання: вона попросила батька, щоб їй "залишили цю забавку" (тобто автомашину "адлер"), а коли батько відповів, що тепер це залежить уже не тільки від нього, вона все ж не вгамувалась і просила доти, поки він "натиснув на всі пружини й таки виклопотав для неї пільгу ще на півроку" (Лотта Г.).
Тут авт. дозволить собі досить серйозне втручання і спробує сконструювати ніби гіпотетичну долю своєї героїні за інших умов, поміркувати про те, що могло, що мало, мусило б вийти з Лені, якби...