"Я, звісно, питав себе (Шойкенс під час останніх авт. відвідин, коли йому ще не замкнули рота), що це за молодичка, завжди така шикарна й у такій шикарній машині; дружина чи коханка якогось туза, думав я — бо хто ж тоді ще міг у власній машині кататись: тільки наці або промисловці.
Звісно, цього нікому не слід було знати, і я впускав її в сад нишком, через свою сторожку, й випускав так само; і все-таки воно виявилося, бо в тієї сестри нагорі знайшли недокурки сигарет і тютюновий дим чули, а раз вийшла велика морока з відповідальним за протиповітряну оборону,— він запевняв, що бачив світло в одному вікні, і то могли бути тільки сірники, коли вони там удвох сиділи та курили: адже коли все навкруги затемнено, то й сірника за кілометр видно. Був гвалт, і малу запхали в підвал. (Малу?) Еге, маленьку літню сестру, я її тільки раз і бачив, як її туди переводили; в неї був стільчик для молитви та ліжко, а розп'яття вона не схотіла з собою взяти. "Це не він,— каже,— це не він". Мені аж моторошно стало. Але та шикарна блондиночка й далі приїздила, вперта була, скажу я вам, навіть пробувала мене
пі
вмовити, щоб я їй допоміг викрасти черничку. Просто хотіла забрати її з собою. Ну, я здуру дав себе підкупити — сигаретами, маслом та кавою — і впускав її й далі, вже до підвалу. Там хоч не видно було, коли вони курили, бо вікно нижче рівня землі. Ну, а тоді одного дня вона померла, і ми поховали її на малому цвинтарі в саду. (В труні, з хрестом і з священиком?) У труні, але без священика й без хреста. Я тільки й почув, як ігуменя сказала: "Ну, тепер хоч не буде нам голову морочити тією клятою тютюновою карткою".
Оце й усе від Шойкенса. Він справляв не дуже приємне враження, але його балакучість пробудила якусь надію; а втім, та надія так і не справдилась: повідомлення балакунів мають якусь вартість тільки в цілому своєму обсязі, коли відкриєш, де саме вони щось "вибовкали", а Шойкенс таки справді почав був дещо вибовкувати — та якраз тоді його силоміць розлучено з авт., і навіть симпатична сестра Цеці-лія, від якої у авт. лишилося враження, що симпатія у них взаємна, відпала як джерело відомостей.
Цілком напевно встановлено, що Лені взимку сорок другого — сорок третього року досягла апогею мовчазності й замкнутості. Пфайферам вона відверто виявляє свою зневагу, відразу виходячи з кімнати, щойно вони з'являться. Навіть така кмітлива жінка, як ван Дорн, лише за півтора місяця здогадалася, що їх цікавить не лише поведінка молодої вдови, а головно шанси на онука. Тільки за півтора місяця після смерті А., коли "горда туга" старого Пфайфера дійшла до такого ступеня, "що він уже ладен був із гордості й туги по-дурисвітському волочити й другу ногу — котра у нього здорова була, права чи ліва, цього вже не пам'ятаю... але, кінець кінцем, він же мусив мати одну ногу здорову, щоб волочити другу, так чи ні? Отож вони все приходили й приходили зі своїм гидким, глизявим домашнім печивом, а що ніхто за них не дбав, ні пані Груйтен, ні Лені, ані старий, а вже й поготів Лотта, бо вона не зносила й духу всього їхнього кодла, то вони стовбичили у мене на кухні, і мушу вам сказати правду, їхні розпити, чи не "змінилося" чого в Лені, я довго розуміла так, що їх, мовляв, цікавить, як вона вдовину честь береже, чи не завела коханця абощо; аж тоді мені свінуло в голові, як я помітила, що вони б охоче заглянули в білизну Лені. Ось що вони хотіли знати, і як я збагнула це, то ще поводила їх трохи за ніс, сказала, що Лені дуже змінилась, а коли вони тоді вчепились у мене мов реп'ях, допитуючись, як саме змінилась, я спокійнісінько відповіла, що вона змінилася душевно; вони зразу й відчепилися. А ще за півмісяця дійшло до того, що Тольцемиха — ви ж, мабуть, уже знаєте, що ми на "ти" одне з одним, бо всі з одного села родом —отож, кажу, Тольцемиха вже ладна була справді полізти до Лені в білизну; у мене терпець урвався, я й бовкнула: "Ні, ні, це я й сама можу вам напевне сказати, на онука не сподівайтесь". Ще б пак, вони б радісінькі були підкинути в гніздо маленьке Пфайференятко — кумедно тільки було, що й Губерт теж цікавився, не так незграбно, скорше трошки смутно. Йому хотілось мати онука, нехай навіть від отого — ну що ж, кінець кінцем діждався він онука, ще й на його прізвище записали".
Далі авт. не знає, що діяти: він хотів би дістати в енциклопедичному словнику довідку про одну якість, на його думку, властиву Лені: якість, що її звичайно називають душевною невинністю. Слове "винність" у енциклопедичному словнику є, і ще багато слів на "вин-", від "вина" аж до "виняток", причому автор слово "винагорода" спершу хибно прочитав як "винагорода", вина якогось города, зате "винайдення" зрозумів правильно відразу. Чимало є там про вино, причому між ці слова нащось упхався "виноходець"; трапилась авторові й аж непристойно довга стаття про "винищувач", утричі довша, ніж усі довідки про С. І, С. II, С. III, П. і Б., узяті разом. Але жодного слова про невинність — її навіть не згадано. Ну, скажіть самі, куди це годиться? Невже справді німцям винищувачі важливіші за сміх і плач, страждання й блаженство, разом узяті? Це дуже прикро, що в словнику немає невинності; без словника до цього поняття нелегко підступитися. Невже-таки наука не хоче нам допомогти? Чи, може, досить буде сказати, що всі вчинки Лені пояснюються її невинністю, душевною простотою, і не підкріплювати цього ніякою цитатою? Вдачі Лені, до якої автор почуває щиру прихильність, ніяк не можна зрозуміти без цього поняття. І річ тут не в тому, що вона, мовляв, не мала нагоди позбутись тієї невинності — таких нагод не бракувало, як виявиться незабаром, десь за рік, коли Лені піде двадцять другий.
Що це за молода дівчина, "шикарна блондинка", що в самому розпалі війни ганяє всюди на шикарній машині та підмогоричує балакучих садівників (які, можливо, в темному монастирському саду робляться навіть нахабні), щоб возити каву, бутерброди й сигарети видимо приреченій на повільну смерть, зневажаній черниці, й анітрохи не лякається, коли та черниця, втупивши очі в двері, промовляє: "Господь близько, господь близько",— і навіть тоді, як вона, глянувши на розп'яття, каже: "Це не він"? Ця дівчина танцює, коли інші гинуть смертю героїв, ходить у кіно, коли падають бомби, дається на підмову, лагідно кажучи, не дуже симпатичному молодикові, одружується з ним, ходить у контору, грає на піаніно, не приймає підвищення на посаду завідувачки, і хоч на фронті гине чимраз більше її співвітчизників, ходить собі далі в кіно, на такі фільми, як "Великий король" та "Небесні пси". До нас дійшло одно чи двоє автентичних її висловлень із тих двох воєнних років. Звичайно, дещо можна дізнатись від інших, але наскільки надійні ці відомості? Кажуть, наприклад, що не раз бачили, як вона сиділа у себе в кімнаті, втупивши очі в свою особисту посвідку, з фотокарткою, де н записано як Гелену-Марію Пфайфер, у дів. Груйтен, нар. 17.VIII.1922 р., і хитала головою. Марія ван Дорн, крім того, відзначає, що коси в Лені тоді знов стали пишні й блискучі, і що Лені (між іншим, звичайно) ненавиділа війну, а ще дужче — неділі, бо в неділю не було свіжих булочок.