Мораль цього уступу дуже проста: будівельним підрядчикам, що подають до фінансових органів фальшиві списки робітників, годиться знати літературу, а фінансові інспектори з літературною освітою можуть виявитись корисними для держави.
На цьому процесі був тільки один обвинувачений: Груйтен. Він признався в усьому й обтяжив власне становище тим, що не визнав за мотив свого вчинку жадобу наживи; коли від нього зажадали, щоб він сам назвав той мотив,— відмовився дати відповідь, а на питання, чи він мав на меті саботаж, відповів заперечно. Лені, коли її згодом іноді питали, які ж мотиви були у її батька, мимрила щось про "помсту" (помсту за що? — Авт.). Груйтен насилу уникнув смертної кари — тільки завдяки рішучому втручанню "дуже, дуже впливових знайомих, що нагадали про його безперечні заслуги перед німецькою воєнною економікою" (за Гойзером-старшим): його засуджено на довічне ув'язнення, а все майно конфісковано. Лені двічі викликали до суду, однак виправдали, не знайшовши за нею ніякої провини; так само й Гойзера, Лотту і всіх знайомих та службовців фірми. Єдине, що уникло конфіскації,— це прибутковий будинок, у якому народилася Лені, і завдячувала вона те "загалом дуже суворому прокуророві", який згадав перед судом її "тяжку долю солдатської вдови, її доведену безвинність", ще раз, дуже довго й неприємно розводячись, "витяг на світ" (Лотта Г.) Алоїзові геройські подвиги, і навіть членство Лені в нацистській дівочій організації зарахував їй в актив її морального балансу. "Було б несправедливо, панове судді, позбавляти цю смертельно хвору матір (тобто пані Гр.), що вже втратила сина й зятя, і цю мужню молоду жінку — німецьку жін-
I_5ул0 б несправедливо позбавляти їх майна, до речі,
набутого не обвинуваченим, а принесеного в посаг його дружиною ".
Пані Груйтен не пережила скандалу. Оскільки вона була нетранспортабельна, її кілька разів допитали в ліжку, і "цього з неї вистачило" (ван Дорн); "вона не дуже й журилася, що покидає цей світ... гарна була людина, порядна й мужня. Вона була б рада востаннє попрощатися з Губертом, але що ж, як не можна... Так ми її й поховали, скромно й тихо. Зі священиком, звісно".
Лені минув двадцять перший рік; звичайно, автомобіля вона вже не має і службу в фірмі визнала за краще покинути, а батько її поки що зник без сліду. Вразило її все це чи не дуже? Що зробилося з шикарної блондинки в шикарному автомобілі, яка на третьому році війни, здавалось, не мала іншого діла, як потроху грати на піаніно, читати хворій матері ірландські казки та відвідувати приречену на смерть черницю; шикарної блондинки, яка, так би мовити, вдруге повдовіла, не виказуючи з цього приводу ніякої туги, а тепер ще втратила й матір,— а батька поглинула в'язниця? Відомо дуже мало безпосередніх її висловлювань з того періоду. Враження, яке вона тоді справляла на всіх близьких до неї людей, несподіване. Лотта каже, що їй здавалось, ніби Лені "відчуває якусь полегкість", ван Дорн — що "їй наче камінь із серця спав", а старий Гойзер формулює свою думку так: "Вона ніби зітхнула якось вільніше". Звісно, оте "якусь, якось" у двох наведених висловлюваннях звучить досить безпорадно, проте воно й відкриває уяві шпаринку в замкнений внутрішній світ Лені. Маргрет висловила своє враження так: "Пригніченою вона не здавалась, я б радше сказала, що вона, навпаки, ожила чи підбадьорилась. Таємниче зникнення сестри Рахелі було для неї куди тяжче, ніж скандал із батьком і смерть матері". З фактичних подій слід відзначити, Що Лені підпала під дію трудової повинності й завдяки таємній протекції одного доброзичливця, що "мав деякі пружини в руках" і не хоче, щоб його ім'я розкривали, однак авторові відомий, пішла працювати до майстерні похоронних вінків.
Ті, хто народився пізніше, можуть спитати, яким це чином у 1942/43 роках вінки могли вважатись воєнно важливою продукцією. Відповідь така: похорони й під час війни мусили відбуватися з якнайбільшою гідністю. І хоч вінки тоді й не були такою великою цінністю, як сигарети, все ж вони являли дефіцитний товар, щодо цього немає сумніву, і були потрібні, а для війни ще й психологічно важливі. Потреба самих лише державних установ у вінках була величезна — для жертв бомбардувань, для солдатів, померлих у госпіталях, а що, крім того, звичайно, "час від часу дехто помирав і своєю смертю" (Вальтер Пельцер, колишній власник квітникарства й тодішній роботодавець Лені, що тепер живе на ренту з нерухомого майна), та ще "досить часто усяким високопоставленим діячам влаштовувалися урочисті офіційні похорони різного класу", то всякі вінки, "від найскромні-ших, зовсім скупо оздоблених і до здоровезних обручів, проплетених трояндами" (Вальтер Пельцер), були воєнно важливі. Тут не зовсім доречно віддавати належну шану державі в ролі організатора похоронів, однак можна вважати науково доведеним, історичним фактом, що похоронів відбувалось багато, вінки були потрібні як державним установам, так і приватним особам, а отже, Пельцерові пощастило забезпечити своїй майстерні вінків статус воєнно важливого підприємства. І що далі прогресувала війна, тобто що довше вона тривала (ми особливо підкреслюємо зв'язок між прогресуванням і тривалістю), то дефіцитніші, зрозуміло, робилися вінки.
Якщо комусь, може, здається, ніби виготовлення вінків це не бозна-яке велике мистецтво, то ми повинні — хоч би заради Лені — рішуче заперечити йому. Завважте, що є різні типи конструкції основи й різні типи остаточного оздоблення вінка, і що між конструкцією та оздобленням конче треба дотримувати єдності, і що існують різні способи та техніки виготовлення основи вінка, і що дуже важливо знати, яку зелень треба взяти на даний тип основи і яку на оздоблення; що існує дев'ять різних видів зелені, яка йде на основу, двадцять чотири види — на покриття основи, сорок два на китички й розетки (що разом називаються вставки) й двадцять дев'ять — на перев'язі у вінках римського взірця, а загалом це становить сто чотири види зелені, і якщо навіть деякі з цих видів збігаються, тобто можуть іти й на основу, й на покриття, й на вставки (що знов-таки поділяються на китички й розетки), і на римські перев'язі, то все ж лишається п'ять різних категорій уживання й складна система зразків переплетення, а отже, й тут панує принцип: знати де і знати як. А кому з тих, хто дивиться на плетіння вінків згорда, як на другорядне діло, відомо, коли ялинове гілля вживають на основу, а коли на оздоблення, і коли та де слід використовувати тую, ісландський мох, мишачий терен, маго-нію чи тсугу? Хто з них знає, що зелень завжди повинна лежати щільно і що для всіх плетільних операцій потрібна неабияка вправність? Отож не можна не визнати, що Лені, яка досі знала тільки легку й несистематичну канцелярську роботу, тепер ступила зовсім не на гладеньку стежку, взялась за ремесло, яке не так легко опанувати, і потрапила трохи не в мистецьке ательє.