А той росіянин... сказати правду, він мені й тоді дуже непевним здавався, й тепер я так думаю. Чи не був то гестапівський шпиг. Так добре говорив по-німецькому, й такий чемний був, і чого це раптом він попав на роботу в квітникарство, а не до команди смертників, що прибирала звалища та лагодила трамвайні колії? Правда, він був симпатичний хлопець, та однаково багато розмовляти з ним я не важилась, лише в разі крайньої потреби".
Щодо зовнішності пані Кремер: колишня блондинка, зовсім вицвіла, і очі її,.колись, напевне, блакитні, тепер майже безбарвні. Риси м'які, навіть невиразні, обличчя не сердите, лиш трохи похмуре, ніби стурбоване, але не згорьоване; частує кавою, але сама не пила; рот у неї великий, і говорить вона плавно, трохи мляво, наче без ком і крапок. Авт. був не лише здивований, а просто-таки вражений несподіваною, небаченою вправністю, з якою вона крутить руками цигарки: з вогкуватого медово-жовтого тютюну, бездоганно рівненькі, навіть не треба обрізати ножицями кінчиків. "Авжеж, цього я дуже рано навчилась — може, це була моя найперша наука: спочатку для батька, як його в шістнадцятому посадили, потім для чоловіка, теж в'язня, а далі й сама півроку відсиділа: ну, звичайно, під час безробіття, і у війну також — не було коли розучитись,— пані Кремер прикурила щойно скручену цигарку, і якось ураз стало видно, що молодою вона була дуже гарненька. Звісно, вона й авт. почастувала, без жодних церемоній — скрутила другу, посунула її через стіл і кивнула головою, припрошуючи.— Ні, ні, я більше не хочу, не хочу. Я й у двадцять дев'ятому вже не хотіла, багато сили я ніколи не мала, а тепер її й зовсім не лишилось; у війну я кріпилась тільки задля сина, задля Еріха, все надіялася, що він не доросте до призовного віку, поки війна скінчиться, а він таки доріс, і його забрали, навіть не встиг довчитися на слюсаря — тихий, мовчазний, поважний хлопець був, і як прощалися, я востаннє в житті сказала щось політичне, небезпечне: "Перебіжи,— сказала йому,— зразу перебіжи!"— "Перебігти?" — спитав він і лоба наморщив, така звичка була в нього, а я тоді пояснила йому, як це перебігти. Він глянув на мене якось чудно, і я злякалася, щоб він часом десь про те не бовкнув, але вже не встиг, хоч би й захотів. У грудні сорок четвертого погнали його на бельгійський кордон окопи копати, й тільки під кінець сорок п'ятого я дізналася, що його вбито. В сімнадцять років. Він весь час був такий поважний та невеселий, синочок мій. Бачте, нешлюбна дитина, батько комуніст, мати також. Скільки то йому довелося наслухатись усього в школі й на вулиці! Батька в сорок другому замордовано, дід і бабуся самі в злиднях. Еге ж... Із Пельцером я познайомилася ще в двадцять третьому. Вгадаєте, де? Нізащо. В компартії. Він подивився фашистський агітфільм, що мав відстрашувати лк>дей від нас, але його той фільм навпаки — принадив. Там революцію зображували, як суцільний грабунок, а Вальтеров і того й давай, але тут він попав пальцем у небо, з Бойової спілки його вигнали, він і подавсь у добровольчий корпус, а вже двадцять дев'ятого року опинивсь у штурмовиках. І сутенером один час був. То такий, що все вмів. І квітникарем він був, звичайно, і спекулянтом, і чим хочете. І до жінок ласий був. А поміркуйте, кого держав у майстерні вінків: троє запеклих фашистів — Кремп, Ванфт і Шельф, двоє нейтральних — Фріда Цефен і Гельга Гойтер; я — знешкоджена комуністка; "дама" — республіканка і єврейка; Лені — політично ні сюди ні туди, але все ж таки заплямована скандалом із батьком, а з другого боку — солдатська вдова; ну, і росіянин,— перед тим він мало не запобігав; то що йому могло статись після війни? Нічого. І таки нічого й не сталось. До тридцять третього він був зі мною на "ти", і як коли зустрінемось, то все питав: "Ну, Ільзо, хто перший до фінішу добіжить, ви чи ми?"; від тридцять третього до сорок п'ятого він на мене викав, а ще американці не пробули тут і п'яти днів, як він уже дістав ліцензію, прийшов до мене додому, знов називає Ільзою й натякає, що я тепер мушу сидіти в міській управі. Ні, ні, я надто довго чекала, мені слід було крапку поставити ще тоді, як сина забрали. Я більш нічого не хотіла, давно вже не хотіла. Лені якось наприкінці сорок четвертого прийшла до мене, посиділа трохи, закурила сигарету і все якось так несміливо усміхалась, наче хотіла щось сказати, і я навіть більш-менш здогадувалася, що саме, але не хотіла знати. Що менше знаєш, то краще. Не хотіла я знати нічого, а вона сиділа й сиділа мовчки, несміливо всміхаючись, і я таки сказала їй: "Видно, видно, що ти вагітна, а що це означає— одинокою матір'ю бути,— я сама скуштувала". Ні, ні, а потім, після війни, увесь отой гармидер з рухом Опору, з пенсіями, відшкодуванням, і нова компартія, куди понапихалися різні люди — ті самі, що мого Віллі занапастили. Знаєте, як я їх називала? Церковні служки. І ото між них попала Лені, сердешне, наївне дівча, обморочили вони її, як "невтішну подругу відважного бійця Червоної Армії", й зробили з неї таку собі рекламну блондинку для виборчої кампанії. І хлопчика свого назвала Лев Борисович Груйтен — звісно, вся рідня, всі знайомі відраджували, але вона поставила на'своє, а потім натерпілась через те ще більше, ніж у війну. Ще й через багато років її називали "ота білява російська сучка", бідолашечку. Ні, їй нелегко жилось, і тепер Нелегко живеться".
VI
Час уже, щоб уникнути неслушних припущень і розвіяти можливі хибні надії, відрекомендувати читачам виконавця головної чоловічої ролі першого акту. Не тільки пані Ільза Кремер, а й ще дехто задумувався — і поки що безрезультатно,— яким чином цьому чоловікові, полоненому радянському солдатові на ймення Борис Львович Колтовський, пощастило в 1943 році попасти на роботу до майстерні похоронних вінків. Хоч Лені не буває дуже балакуча навіть тоді, коли йдеться про Бориса, все ж іноді вона стає трохи відвертіша, і таким чином, за три роки авт., через посередництво Лотта, Маргрет і Марії, таки вивідав від неї прізвища двох осіб, що могли дати деякі відомості про Бориса Львовича. Перший з тих двох людей був зовсім мало знайомий з Борисом, однак активно втручався в його життя. Це він зробив того таким щасливцем, послідовно, успішно, часом не без ризику опікуючись ним. Цей дуже високопоставлений добродій з промислових кіл нізащо, ні за яку ціну не погоджується, щоб тут було названо його прізвище. І авт. не може дозволити собі найменшої нескромності, бо вона дорого б йому коштувала, а що він і Лені пообіцяв (словесно, певна річ) мовчати, то воліє бути джентльменом і дотримати обіцянки. На жаль, згаданий добродій сам дуже пізно, занадто пізно натрапив на слід Лені — аж у 1952 році, коли дізнався, що Борис був щасливцем подвійно: не тільки мав привілей працювати в Пельцеро-вій майстерні вінків, а ще й виявився тим єдиним, на кого, очевидно, чекала Лені. На Бориса падали всілякі можливі підозри: і що він нібито шпиг, підкинутий гестапо стежити за Пельцером та його мішаним персоналом, і, звичайно, що він радянський шпигун. Цікаво, з яким завданням: вивідувати військові таємниці німецької майстерні похоронних вінків чи повідомляти про несталу мораль німецьких робітників? Правда лише те, що він був щасливець. Решта — пусте. Наприкінці 1943 року, коли він уперше вийшов на сцену, він був — тут нам доведеться обмежитись більш-менш приблизними даними — худий, білявий молодик, на зріст від 1 м 76 см до 1 м 78 см, важив майже напевне не більш як 54 кг, носив окуляри в нікельованій оправі. Коли він увійшов у життя Лені, йому було двадцять три роки; по-німецькому говорив вільно, однак з прибалтійським акцентом, по-російському — як росіянин. Він побував у Німеччині в сорок першому році, ще за мирного часу, і повернувся до цієї дивовижної (а для декого таємничої й моторошної) країни через півтора року як радянський військовополонений. Він був син російського робітника, висуненого на посаду службовця радянського торговельного представництва в Берліні, знав напам'ять чимало віршів Тракля й навіть Гельдерліна — німецькою мовою, звичайно,— і, як інженер-шляховик за освітою, був лейтенантом саперних військ.