— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарештi, питається попович.
Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
— Хочу щось почитати.
— Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, — вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: — Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?
— А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, — пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. — Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.
Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує — чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
— Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, — каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.
Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.
— Ось маєш дуже вчену книгу — набирайся розуму. Прочитаєш — принесеш! Тiльки не зашмаруй її — перед читанням руки вимивай! — ткнув менi книгу попович.
Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...
— Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? — занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.
Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
— Бачили?
— Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? — мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.
Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук...
В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я своєї великоокої i покiрної, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б'є, у неї утроба гниє.
Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi — у школу селянської молодi, що була за двадцять верст од нашого села.
— Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! — гнiвався батько. — 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом.
— Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.
У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi.
— Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю.
— Тодi продай, Панасе, корову.
— Корову!? Ти що?.. — У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм'ї? Навiть мати примовкла...
Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти — продав корiвчину, а я пiшов учитися...
Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.
— "Космографiя", — читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до її трудного розуму.
Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:
— Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад... — Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя: дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.
— Не бiблiю, а космографiю.