Гутак був багатого батька син, та й ще одинак. Отець був понурий, твердий і неговіркий чоловік. Оповідали, що се панщина таким його зробила. Служив він у унятицького пана, так той бив його і усіляко над ним збиткувався. За таким поступуванням він стався скритний у собі і почав складати, як то кажуть, крейцар до крейцара, відки лиш міг що тоді запопасти. Оженився по панському наказу з панською-таки покоївкою і взяв за нею в посазі невеличку хатину і кусень поля в Унятичах. Тут почав газдувати, все однако ж придержуючися більше двора. Його жінку пан увільнив від панщини. Люди немало о тім нашепталися, посуджуючи Гутакову жінку о тайні зношення з панами. Підозріння їх ще збільшалося, коли батько Івана Гутака не старався ближче досліджувати справи і мовчки слухав усяких бесід. Зато годі було заперечити, що газдівство молодого подружжя щораз побільшається, в чім знов сусідські їдкі язики виділи панську причинку.
Будь-як-будь, діло ніколи не вияснилося. Гутаків батько, очевидячки, не був у ласці в пана задля своєї упертості і твердості. Він робив, як і уперед, мовчки, однако приймаючи й панський усміх, і батоги. Малий Іван ріс дома по найбільшій часті під оком матері, пещений, ласканий, не догадуючись навіть про сумне життя батька, котрого рідко коли й бачив. Правда, з літами прийшли й на нього тяжчі часи, тяжча робота, та все ж таки мати уміла пильнувати свого одинака і відвертала від нього всякий дотисок. Так надійшов 48 рік, а з ним і воля. Гутаків батько стратив опору в дворі, а серед своїх сусідів унятичан почувся дуже самітним. Тому-то спродав поле й хату і перенісся до Нагуєвич, закупивши тут, на Слободі, значну частку поля. Тут розпочав він нове газдівство. Іванові під тот час переступило було на двадцять п’ятий рік. Не зазнавши в житті ніякого тяжкого дотиску, ні болю, випещений, вилеліяний від матері, він не міг зрозуміти болю, ні долегливості других. Ним опанувала жадоба повеселитися, ужити молодих літ. Молода гаряча кров заграла. Принадна поверховність парубоцька, гарний стрій і смілі, горді поступи єднали йому прудко серця дівчат, но Іван не знав, що то любов сердечна, щира, узнаюча рівність любленої з собою. Він понімав женщину лиш яко служницю або яко спосіб заспокоєння своєї жадоби, яко приятність, подібно як напиток, їда або й що друге подібне. Він не понімав ніякого влюбленого воркотання, ні ласк сільських дівчат; все спокійний, він зводив і покидав одну по другій, не задаючи собі труду навіть погадати, що, може, своїм поступком зробив її нещасливою навіки. І багато їх гіркими сльозами плакало на нього. Межи ними була одна далека своячка його матері, Орина Задоріжна.
І от такий був Іван Гутак, коли доля звела з ним Анну. Все село уважало його за найпоряднішого парубка, за чесного, працьовитого й ощадного, а бідна Анна не найшла слів, не найшла сили, щоби опертися волі родичів.
Від того часу минуло немало літ. Іван Гутак все поступав наперед в очах громади. Із чесного, порядного парубка став чесним, порядним газдою, добрим мужем, добрим громадянином. Маєток збільшався,— відай, се господь пильно слухав молитов Гутака. Панотець всегда і при всякій нагоді ставили його за взір другим, всегда і при всякій нагоді відзначували його перед другими і честили найбільше із усіх громадян. А Іван усе принімав спокійно, на вид покірно, хоть воно в дійсності немало вбивало в гордість його і так гордого духу. Сумна гадка, що в нього нема дітей, мучила його довгий час, но при кінці уступила місце надії, що ось леда день жінка умре, а він зможе з другою оженитися, котра і дасть йому ся діждати наслідника.
І от тепер за справою панотця Гутак остав війтом. Гутачка не радувалася тому, хоть при чоловікові й показувала, буцім дуже тим утішається. Знала вона тверду натуру Івана, знала, що громада не великої благодаті може надіятися від нього. І кілько то сліз, кілько заводів, кілько прокльонів упаде на його й на її голову! Вона не була зла жінка, а її довге тихе терпіння навчило її розуміти нещастя других, понімати чужий біль.
Скрип сіняних дверей перервав її споминки, що роєм тислися їй на ум. Вона вибігла до сіней. Се була Анна, служниця, з огромною веретою хопти на плечах. Вона ледве з нею утаращилася в двері до сіней, а низький костистий і трохи кривоногий парубок Федь реготався, запираючи за нею двері. На подовгастім смаглявім лиці Анни також видний був усміх, котрий, однако ж, від першого появлення газдині всіми силами старалася прикрити маскою гніву і досади. Вона з усеї сили бевхнула своїм тягарем о землю, аж стіни сіней здригнулися, і молоді ластів’ята в стрісі зацвіркотали, злякані. Лице її від натуги було червоне. Хвилю стояла мовчки, випростовуючи свою високу стать та розправляючи покулені пальці. Федьо запер двері, підсунув Аннин оберемок у кут, розв’язав верету і, висипаючи із неї хопту, почав знов сміятися.
— Газдине! — скрикнула гнівно велика Анна (так звичайно називано служницю для відрізнення від малої Анни, Гутачки).— А скажіт же ви що тому кривцунові! Не дає ми спокою з своїми приговірками та своїм дурнуватим сміхом!
— Ігій на тя! А що ж я тебе кусаю ци ти що роблю своїм сміхом? — крикнув Федь грубим голосом. — Не хочеш слухати, то фійся на чортову матір, куди ти ся хоче! Я тя не неволю слухати!
— Ага, ага! Не неволиш! А чого все за мнов бігаєш, як який прихвостик?
Гутачка не зважала на тото правдання слуг. Се ж була їх щоденна страва. Дня не було, щоб вони ся на чімось не зайшли та не посварилися. Вона оглянула принесену хопту і, переконавшися, що вистачить до припусту на нині і на завтра на рано, обернулася до обох спорячих сторін і сказала своїм тоненьким голосом, котрий дуже не підходив до тої поважної, повеліваючої міни, яку при тім зробила:
— Мовчіт-но, мовчіт єдно з другим! Ти, Анно, така-сь велика виросла, а не встидаєшся з парубком передразнюватися! От волиш іти води принести та телята напоїти! Не чуєш, як бідні воричут у стаєнці!
— Отаке! — відфукнула з серцем Анна. — Ви, щоби— сьте мали мене оборонити та поганому кривцунові в карк натовчи, щоби мя не зачіпав, а ви ще й собі на мене! Ото ми правда!