— Та скажеш, Онисію Титовичу...
— Прийшов виймати гвинт!
— Навіщо?! — отетерів Кіндрат.
— А на те, щоб ти попробував забити олії без гвинта... Хе-хе, зумієш? М-мудрець превеликий!..
І хтозна, чим кінчився б Ониськів блуд, якби все на світі не заморювалося, навіть залізо.
Якось повесні приїхали в олійницю слобідські хлопці, щойно демобілізовані з-під Берліна, в орденах і медалях, кремезні, бідові, налягли на гвинт, допомагаючи Кіндратові, і — перервали...
— Устало железо,— сказав один з них Ониськові, видно, колишній механік, роздивляючись два уламки.— Капут, старік. Алес капут.
Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля — благословіння...
— А що — "музики", "духовий оркестр"?.. — сміялися з Ониська сільські дядьки, коли він уже зносив і кухвайку, і чоботи-витяжки, і галіфе з шкіряними леями.— Купив, кажеш? Багатир!..
— Дзик-дзик-дзик...— бринить цілими днями над Ониськовою головою, вже густо посивілою, попідвіконню, понад стріхою. Бджоли летять. Просторо їм тут, позаяк ні деревця, ні кущика немає в Ониськовому дворі. Пустир. А похизуватися старому за давньою звичкою кортить. В'їлося. Так нічим... Хіба ото Павлушковими бджільми, що проклала собі шлях на поле саме через його подвір'я...
Онисько, певне, уже б давно помер, коли б у його душі, мов зернятко в цвілому зовні горіхові, не кублилася надія на якийсь чудернацький випадок. Благословіння...