— Тихо, Юро! Не говори, не кричи, бо сам не знаєш, що говориш. Якби ти знав, яке добро ти зробив мені... Ой, якби ти знав! То ти жадав би за сю головатицю не те, не десятку! Слухай, Юро, що я тобі скажу! Ану, признайся мені по правді, чому ти відправив учора свойого Василя з Косова самого?
— Бо я хотів іти до Коломиї.
— А чому ж ти не пішов до Коломиї?
— Бо так мені випало.
— Що тобі так випало?
Юра махнув рукою.
— Ет, не питай, а говори про діло! Купуєш головатицю чи ні?
— Чекай, Юро, чекай, чекай, чекай! Я говорю про діло, сто раз важніше, ніж головатиця. Що таке головатиця? Що вона варта? А ти послухай, що я тобі скажу, чому ти не пішов до Коломиї. Тому, бо потайки вернув сюди в село. А чого вернув? Бо хотів забити мене. Напасти вночі і забити. Правда, Юро? Скажи, що неправда!
Тепер на Юру прийшла черга остовпіння та переляку.
— А ти відки се знаєш? — ледве прошептав він голосом, здушеним зі зворушення.
— А видиш, що знаю! — мовив Мошко. — І ти не смієш відпертися, бо знаєш, що моя правда. Я ворожбит, правда, Юро? Ну, а де твоя сокира, Юро?
— Там... у Черемоші, де я ймив отсю головатицю.
— А видиш, Юро, чому я засміявся, коли ти зажадав за головатицю десятку? Чому я казав: якби ти знав, що вона варта? Я знав, що вона варта, що вона, може, врятувала мене від смерті. Що якби ти зажадав за неї сто, тисячу ринських, то й то не було би задорого. Я засміявся, бо зрозумів, який ти дурень, Юро! Старий, а дурний дурень! Ішов мене забити, а не знав, що у мене пан сендзя ночує і що я можу при першім шелесті зловити тебе і віддати в його руки, — Мошко брехав тепер усею силою пари, мов кінь галопує, зірвавшися з припону, бажав зовсім отуманити, ошоломити Юру. — І ще тим дурень, бо не знав, що я виграв справу в Косові не на те, аби тебе скривдити, а лиш, аби показати тобі, який ти дурний та нерозумний, заходячи з Мошком у процес. А мені ані твоєї хати, ані твого грунту не треба. Чуєш, Юро? Ось на тобі за твою головатицю: тут маєш той контракт, що ми зробили на твоє прогодування... не хочеш, як хочеш! А ось той рахунок моїх видатків, що я виложив на тебе,— бачиш, роздираю його перед твоїми очима! А ось того ошацування твойого грунту, що було читане в суді,— на. Все тобі дарую, щоб ти не казав, що Мошко одурив і обдер тебе. Не віриш? Думаєш, що я даю тобі якісь фальшиві папери? Ну, візьми їх, а завтра підемо до панотця, нехай він тобі прочитає та й скаже. Я при нім повторю те, що кажу тепер. При нім і спалимо ті папери, то, може, тоді повіриш, що Мошко не є твій ворог. Добре?
— Та... нехай і так буде. Але... Мошку!
— Що таке?
— Скажи, бійся бога, що се тобі сталося? Відки се в тебе... таке... взялося?
— То за отсю головатицю, Юро. За те, що ти приніс її мені сеї ночі. Розумієш?
— Ні, не розумію.
— Ну, то й не розумій. Я ж кажу, що ти старий дурень. А тепер іди спати.
— Та куди мені тепер іти? До Василя далеко, а я весь мокрий.
— Візьми собі мою суху бекешу та й джергу,— ось тут у комірці лежить, іди до стодоли та й зарийся в сіні. А мокре все тут поскидай. Там огрієшся.
І Мошко взяв зі стола лампу і пішов до сіней посвітити Юрі, поки сей перебереться в сухе. А бачачи се, білий велетень, що поруч чорного стояв під хатою і був свідком цілої сцени, в сердечнім зворушенні щиро стиснув обі долоні свого чорного товариша. Та сей при дотику білих, світляних рук ангела підскочив високо обома ногами, зробив страшенну гримасу, що виражала нестерпний біль, і, вириваючи свої руки з дружнього стиску, шарпнувся взад усім тілом так напруго, що аж вивернув козла в повітрі і запоров рогами в шутер на подвір’ї.
— Дурню! — скрикнув він люто. — І якого дідька ти в сантименти впадаєш? І зараз стискатися лізеш! Ніби не знаєш, що мені твій дотик пече гірше пекольного огню!
Ангел усміхнувся.
— Ах, вибачай! Я й забув. Я лише хотів погратулювати тобі, що ти гарно виконав мій план.
Чорний. Твій план? Роззяво! Плаксо! Ти здібний видумати якийсь план! І гратулювати берешся, не тямлячи значіння того, що бачиш очима.
Білий. Та вже певно, що твойого диявольського значіння не тямлю. Мені й байдуже до нього.
Чорний. То-то й є! Ти своїми підсліпуватими очима бачиш тут лише побіду добра, ідиллю.
Білий. Може, бачу дещо й більше.
Чорний. Може! Говори-плети! Якби бачив, то, певно, не ліз би гратулювати мені. Не присвоював би собі мойого діла.
Білий. Я й не чиню сього. Я лише кажу, що ти гарно виконав той план рятунку обох сих душ, який я перед тим поклав на божих колінах.
Чорний. Рятунку! Га-га-га! Чудовий план! Щоб змінити постанову Юри, треба було збудити в його душі низький інстинкт захланності, жадобу зиску. Щоб наклонити Мошка до великодушності, треба було струсити до дна його душу жахом смерті. А результат? Мошко лишиться живий, в понятті Юри він буде ворожбитом, добрим чоловіком і добродієм. При помочі головатиці він піддобрить собі судію, так що той при обдукції буде дивитися крізь пальці на ріжні симптоми, завважені лікарем, і, сконстатувавши брак арсеніку, заспокоїться зовсім і оголосить Мошкову невинність. І життя в селі піде далі своєю чергою.
Білий. А все-таки Юра житиме з сином, і віддасть своє добро внучатам і ті будуть любити його. І, голосячи добре діло Мошкове, він уменшить у селі суму ненависті против жида. А Мошко не забуде тих хвиль, пережитих сеї ночі.
Чорний. І, думаєш, поправиться?
Білий. Називай се, як хочеш,— а все він буде поводитися, тямуючи сю хвилю.
Чорний. Овва! Під острахом! Силуване добро.
Білий. Господь ріжними дорогами тягне людей до добра. Одних страхом, других жадобою зиску, інших особистою амбіцією, ще інших подразненим самолюб’ям; лише невелика часть робить добро з чистої, високої любові до добра. Божа річ цінити, яке добро вартніше. Моя річ — допомагати по змозі, щоб сума добра між людьми все більшала та більшала.
Чорний. Еге ж, еге! Вийшов сівач на поле сіяти, та й сіяв, кидаючи насліпо одно зерно на стежку, друге в терня, третє в буйну пирійку, в надії, що хоч якась частина зійде, і виросте, й достигне, і дасть стосотні плоди. А я собі сію свій кукілець розумно, з гарним обрахуванням. Де не можу зовсім заглушити твоєї пшенички, там хоч запоганю її.