Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночости. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільности, але той викривлений, хоч часом і корисний, тип жінки ніколи не стане джерелом надхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжности й гумору — в перерві.
Чи не ця відміна сучасної жінки (однобічна амазонка) викликала до неї нехіть наших авторів? Чи не тому все частіше і частіше чутно голоси в нашій пресі, що закликають її назад, до дитячого покою і кухні в надії, що бодай там вона буде знов, хай примітивною, хай "простою", але жінкою!
Та невже ж наша сучасність не видала того прекрасного типу, якого взірець дає нам Кіплінґ? Ні, наші автори, мабуть, його просто переочили. Бож спостерегли його в нас чужинці і то навіть тоді, коли він зустрічався значно рідше.
Ось як виглядає жінка-українка в прекрасному вірші росіянина — Лєрмонтова:
На светския цепи,
На блеск упоительный бала,
Цветущия степи
Украйны ока променяла.
Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди безпощадного света.
Как ночи Украйны
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных.
Прозрачны й сини,
Как небо тех стран ее глазки,
Как ветер пустыни
И нежат й жгут ея ласки.
И зреющей сливы
Румянец на щеках пушистых,
И солнца отливы
Играют в кудрях золотистых.
И следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на Бога
Хранит она детскую веру.
Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит.
От дерзкаго взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
За то не розлюбит уж даром.
("Княгине Щербатовой")
Чи цей образ українки, що його нам накреслив чужинець, не є повною протилежністю тих рабинь, яких змальовують наші автори? Чи не нагадує він найліпші жіночі образи західньоевропейської літератури?
І цей тип існує й тепер. Він лише набрав більше сили й життя і вдягнувся в інший одяг, відповідний нашій добі. Його спостерегли й наші автори, а не лише чужинці, і впровадили його в літературу. Але як це не дивно, в літературу підбольшевицьку, наддніпрянську. В літературу, для якої він є, або бодай мусить бути, неґативним, чи просто замовчаним... Безсумнівний доказ його масовости в житті.
Отже, вони вже живуть на нашій землі ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками! Їх вже є чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким МИ прагнемо бути!
Не можу схарактеризувати його ліпше, як це зробив один англійський публіцист в "Дейлі-Мейл" (31.X.1933):
"Новий стиль героїнь... відвага, витривалість, бойовий дух, все це так само є частиною умундуровання нової героїні, як і завзяте бажання стати знову жінкою, ледве минула конечність бою. Вона е відповіддю на потребу часу, віку, напруження, зусиль, бурхливої небезпеки і великих змін, коли тяжко навіджений долею мужчина відчуває, що потребує не лише сексуальну атракцію, а й вірного друга і союзника в боротьбі за життя".
Все ж те, що автор каже про сучасну європейську жінку, можна сказати про нову жінку-України:
"Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині. Вона хоче дати мужчинам поконаної України нове серце, новий імпульс до нових зусиль і до — перемоги".
Такий тип жінки вже народився в Україні і непереможно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бурхливо вдерлася до неї блискуча Аґлая з "Вальдшнепів" Хвильового, дівчина, яка покликана до кипучої діяльности, "не тієї, що комсомолить в пустопорожнє, а тієї, що, скажемо, Перовська" (її ж слова). Дівчина, що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов'ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має.
Інші українські "фашистки" в большевицькій літературі теж з'єднують в собі діяльність, свідомість, чин, з правдивою жіночістю (Васса з " Першої весни " Г. Епіка).
Вони вже не є ніякими рабинями, але це їм не перешкоджає бути справжніми жінками "серед тисячі безхвостих пав" (" Вісті "). І тим більше з тривогою звертає увагу совєтська критика на їх масову появу в українській літературі за Збручем.
Непожадані й поборювані там, непомічені й помітувані тут, ці жінки вже починають палахкотіти і запалювати інших, на наших землях.
І цей тип, який сміливо ввійшов до літератури там, який так тягне до себе своєю романтикою й якого якраз тому звідти женуть зганьбленого й осміяного, позасовєтські автори повинні були б з тріюмфом ввести в наше письменство. Повинні були б його звеличити і вирізьбити якнайяскравіше. Вони того не роблять. З простої причини: бо самі не знають, які жінки їм потрібні, якими вони хочуть їх бачити.
Поодинокі таланти показали нам, якою не сміє бути українська жінка. Але цього мало. Треба, щоб вони знали, якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина.
В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок, і захопленням тими й другими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні "вампом", ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне — за націю.
"Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти".
А передусім мужчина, що формує духове обличчя суспільности — мужчина-письменник.