— Як торгівля? — спитав я.
— Лишилось, як бачите, тільки чотири коробки. Коли я виїздив з Камелота, їх було шістнадцять.
— Ваші подвиги гідні найвищої похвали, сер Озано. Де ви мандрували останнім часом?
— Я оце їду із Святої Долини, сер.
— А я прямую туди. Ну, як ведеться святій братії? Чи є там якісь новини?
— Є. І такі, що й не питайте… Ану, тримай коня, хлопче, нагодуй його як слід, і щоб овес був добірний, ясно? Веди його до стайні й май на увазі — я зайду перевірю… Сер, я привіз жахливі новини… А ці люди, певно, прочани? То й ви теж мене слухайте, люди добрі, вас це також стосується, бо ви не знайдете того, чого шукаєте, і на вас чекає гірке розчарування, — даю голову на відруб, якщо це не так! Сталося те саме, що й двісті років тому. Але тоді нещастя спіткало Святу Долину волею Всевишнього з причин справедливих і всім зрозумілих, а тепер…
— Чудодійне джерело висохло! — вихопився крик з двадцяти горлянок водночас.
— Ви вгадали, люди добрі, я саме хотів сказати це, але ви мене випередили!
— Невже знову хтось скупався?
— Є така підозра, але в це мало хто вірить. Подейкують, ніби причиною тут якийсь інший гріх.
— А як же ченці?
— Словами не. розкажеш. Джерело висохло дев’ять днів тому. Відтоді вони безнастанно моляться, голосять, ходять у веретищі й волосяницях, посипають голови попелом, весь час, удень і вночі, влаштовують процесії. Ченці, черниці і знайди так потомилися, що мову їм геть відібрало, і, не маючи сили молитися вголос, вони тепер розвішують молитви, написані на пергаменті. Врешті вони послали по вас, сер Хазяїне, покладаючи надії на вашу магію й чаклунство. Посильний мав наказ: як не Знайде вас, то щоб привіз Мерліна. Тож Мерлін сидить-там уже три дні й запевняє, що змусить джерело текти знову, навіть якщо для цього доведеться перекинути догори дригом усю землю й усі королівства на ній. Та хоч як він старається, хоч як несамовито кличе собі на поміч усі сили пекла, а проте вологи не з’явилося досі навіть стільки, скільки з’являється на мідному дзеркальці, коли подихати на нього, — як не зважити, звісно, на той піт, що ллється з чаклуна відрами від зорі до зорі від нелюдських його зусиль. Тож якщо ти…
Нам подали сніданок. Після сніданку я показав серові Озані слова, які написав на підшивці його циліндра: "Управління в справах хімії, лабораторний відділ, секція Д. Пххп. Надішліть два найбільших, два № 3 й шість № 4 разом з усім відповідним приладдям, а також двох моїх досвідчених помічників".
— Тепер, мій сміливий лицарю, — сказав я, — скачіть щодуху до Камелота, покажіть цей напис Кларенсові й скажіть, щоб він якнайшвидше надіслав усе, що тут Зазначено, до Святої Долини.
— Буде зроблено, сер Хазяїне, — відповів Озана й одразу ж рушив у дорогу.
Розділ XXII
СВЯТЕ ДЖЕРЕЛО
Прочани — люди. Якби вони не були людьми, то зробили б інакше. За плечима в них була довга й стомлива подорож, і тепер, майже дійшовши до своєї мети й дізнавшись, що того головного, заради чого вони мандрували, більше не існує, вони вчинили не так, як на їхньому місці вчинили б коні, чи коти, чи хробаки, котрі за таких обставин повернули б назад і зайнялися б чимось кориснішим, — ні, їхнє бажання побачити якщо не святе джерело, то принаймні те місце, де воно колись було, збільшилося в сорок разів. Справді поведінка людська незбагненна!
Їдучи досить швидко, ми вже надвечір вибралися на один з високих пагорбів, що оточують Святу Долину, і побачили найголовніші її пам’ятки. В усякому разі, найбільші. Це були три окремі скупчення будинків. Здалеку вони здавались якимись тимчасовими іграшковими спорудами, що стояли в безлюдному безмежжі пустелі, — бо долина й справді являла собою пустелю. Таке видовище завжди сумне — тиша й нерухомість навіюють думки про смерть. А втім, тишу порушував, долинаючи з поривами вітру, далекий передзвін, такий тихий і слабкий, що важко було зрозуміти, чи ми його чуємо насправді, чи він нам тільки вчувається.
Ще завидна ми дісталися до чоловічого монастиря; чоловікам дали притулок у ньому, а жінок відіслали далі, в жіночий монастир. Дзвони були тепер у нас над головами й калатали так урочисто й оглушливо, наче вістували про страшний суд. Забобонний розпач опанував серця ченців, печать його лежала на їхніх помертвілих обличчях. Вони совгалися скрізь, ці привиди в чорних сутанах, у мотузяних сандалях, з восковими лицями, то з’являючись, то зникаючи, химерні, моторошні, мов видіння страшного сну.
Старий абат, побачивши мене, ладен був кинутись мені на шию. В нього аж сльози бризнули з очей. Та що я його розчулення не поділяв, він одразу перейшов до діла:
— Прошу тебе, сину мій, не гаяти й хвилини. Порятуй нас! Якщо вода найближчим часом не з’явиться, ми пропали й усі плоди двохсотрічної праці підуть прахом. Та дивися; вдаючись до чарів, стеж, будь ласка, щоб вони були святі, бо допомоги нечистої сили церква не прийме, навіть в ім’я богоугодного діла.
— Будьте певні, панотче, я працюю чисто, послугами диявола не користуюсь і вживаю матеріали тільки божественного походження. Та чи певні ви, що Мерлін теж дотримується правил гри й не послуговується гріховними прийомами?
— Так, сину мій, він обіцяв мені обходитися без чортовиння й богом заприсягся, що до сатани не вдаватиметься.
— Що ж, у такому разі побажаймо йому успіху.
— Але сподіваюсь, ти не сидітимеш згорнувши руки, а допомагатимеш йому?
— Розумієте, панотче, методи у нас зовсім різні, і змішувати їх не можна; крім того, я не хочу порушувати професійну етику. Колегам по ремеслу не слід перебігати один одному дорогу — зрештою це знецінює їхні послуги. Ви найняли Мерліна, і жоден інший чарівник не втрутиться в його роботу, поки він сам від неї не відмовиться.
— Та я його прожену звідси! Становище наше вкрай скрутне, і я маю на це законне право! А якби й не мав, то хто може диктувати закони церкві? Церква сама всім диктує свої закони, і що їй заманеться робити, те вона й робитиме, ні в кого не питаючись! Я зараз же вижену звідси Мерліна. А ти приступай негайно!
— Ні, так не годиться, панотче. Ви, звісно, маєте рацію: за ким сила, за тим і право. Але ми, бідні чарівники, не можемо дозволити собі неповагу до інших. Мерлін — майстер малої форми й має непогану репутацію в провінції. У свої виступи він вкладає душу, не халтурить. Тож, по-моєму, непристойно відбирати в нього роботу, поки він сам від неї не відмовиться.