— Чого ви, даруйте, гніваєтесь? — лагідно казав мені добрий пан Іларіон. — Це ж не американські, приміром, комарі.
— А яка різниця? Що американські що наші — все одно кровососи.
— Е-е, не кажіть, не кажіть, пане Валентине. Американські, щоб ви знали, дуже злющі, жорстокі, прямо тобі садисти! Кажу, відаючи, бо вони мене в Америці предосить кусали. Після їхніх нападів довго чухаєшся, а вкраїнські комарики сумирні, прямо рахманні якісь, добрі, а коли й кусають, так і зовсім їхніх укусів не чути. Навіть ляснути долонею такого комарика шкода.
Ось такий він, пан Іларіон! Все вкраїнське йому подобалось однозначно — навіть негода (Хіба це негода? Оно в Америці — ото негода, а в Україні так — забавка), навіть вітер чи пилюка в Україні, виявляється, й очей не запорошує. Все йому здавалося далебі кращим, як на другій його батьківщині, яку він, до речі, теж любив по-своєму. І пишався, що він американець. Життя в Америці, казав, безперечно, краще — в побутовому плані, заможніше, в достатку, але все одно, швидко додавав, в Україні воно ще краще, бо — своє. Одне тільки його засмучувало — коли чув (а чути йому доводилось часом і з усіх боків) наші, здається, вже вічні нарікання на труднощі — більших нарікальників за нас ще треба у світі пошукати!), а дехто й прокльони шле — що є, то є, — на адресу "етой незавісімості"!
— Нічого, нічого, все у вас наладиться, все налаштується, — лагідно заспокоює бувало пан Іларіон буркунів. — Тим більше, свої труднощі не такі гіркі. Адже головне — вільна Україна. Нарешті, вільна. Після кількох століть колоніального статусу. Заможна Америка теж не швидко стала на ноги. До сьогоднішнього свого благополуччя вона йшла двісті років, зазнаючи на шляху всього в тім числі й криз. Десять років, а ви вже хочете раю. Правда, за рай не скажу, але все у вас буде, тільки треба працювати, даруйте, трохи краще. І бути оптимістом, і вірити в Україну. І все тоді буде о’кей! О, я, я (так-так)!
Все побачене в Україні жадібно вбирав, як губка всотує цілющу вологу. Пам’ятаю, якось рибалили ми в ставку в одному селі, що витяглося понад трасою Дніпропетровськ — Кривий Ріг. Сиділи під греблею. Теж не клювало (от невезіння!) І пан Іларіон час од часу залишав вудки, виходив на греблю і кудись у простір по той бік замислено дивився, а повертався по якійсь хвилі наче аж просвітленим. Чи — збагаченим. Посидівши, знову піднімався на греблю і стояв хвилю чи дві. І так повторювалось кілька разів. Заінтригований, я вирішив і собі глянути, що ж так за греблею та приваблює заморського гостя. Звівся ніби розім’ятися, запалив сигарету, походив сюди-туди й піднявся на греблю. І — застиг. По той бік був мальовничий, наче пастельно-акварельний малюнок з цілісною композицією: ліворуч у широку долину збігалися, здавалося, безмежні поля, золоті від достигаючих хлібів, прямо — левада і тяглася вона ген-ген в далину (певно, давнє річище ще однієї зниклої річечки України), а на зелених розкішних травяних рунах там і там паслися, припнуті за довгі ланцюги чорно-білі корови, а між ними поважно цибали чи й задумливо стояли ґречні чорногузи, там і там у низині блискотіли проти сонця озеречка в оточенні куги, біля них паслися гуси й качки чи вервечками, перевальцем до них поспішали, а праворуч до левади спускалися зеленаво-пишні й багаті городи (видно було як на їхній крутизні вигрівали боки мальовничі гарбузи) з садками, у яких ховалися хати... Ідилія. Глянеш і справді на душі ніби легшає, — стає лагідніше, сумирніше і ти повторюєш рядок поета: "Село! І серце одпочине!" Я стояв і вбирав у себе той пейзаж, вартий пензля Сергія Васильківського, і відчував, що це ж таки й справді Україна. Моя Україна... І ще подумав, що ми, затуркані буднями й щоденними клопотами, ніби й не помічаємо цього...
Отож, все панові Іларіону в нас подобалось, все в нас здавалося йому найкращим (може, так воно й було насправді, а ми того не розуміли, не відчували і не завбачали?). І анекдоти в тім числі. Українські, що він їх час од часу просив мене розповідати. Тепер я вже почав розуміти, чого він багне слухати лише українські, хоча, зізнаюсь, якось подумав: національна українська горілка (з перцем, не рахуючи вже різних спотикачів, вишнівок і взагалі наливок) у нас таки є, а ось чи є в нас ще й свої, національні анекдоти? І взагалі, чи має ця сміховина національність? Чи вона — інтернаціональна? Адже сміх мовби всюди сміх, а втім, розуміння смішного у кожного етносу своє і що одному смішне, іншим байдуже, то, може, це і є національна ознака? А, мабуть, що і так, і так. І національні, і — міжнаціональні, міркували якось ми з паном Іларіоном. Слово "анекдот" походить з грецької й означає "невиданий". В античній літературі так звалися твори, які у свій час не були відомі. Загалом же це — коротеньке усне гумористичне або сатиричне оповідання про якусь подію, випадок. Як жанр фольклорно близький до новел. Анекдоти часто використовували в нашій літературі письменники — хоча б М. Гоголь, С. Руданський, Остап Вишня. І нині використовують чи не всі поети-гумористи, які, заримувавши відому усмішку, видають її за свою творчу знахідку, за оригінальний свій твір зі сподіванкою, що раптом цих смішинок читачі не знають. Але не знати анекдотів просто неможливо, адже вони самі до тебе йдуть, стікаються звідусіль.
Взагалі термін "анекдот" (якось я про це вже писав) вперше з’явився
у Візантії, в книзі історика Прокопія Кесарійського "Таємна історія" (550 рік), що розповідала про скандальну хроніку імператорського двору. У ті часи цей термін означав не тільки невидані твори, а й також ті, що не підлягали розголосу. Тоді під анекдотами розуміли різні плітки, чутки, пересуди, поголоси, згодом оповідання короткі (власне, мініатюри) про видатних історичних осіб чи знаменитих людей, їхні вчинки, різні курйозні історії, у які вони потрапляли, висловлювання тощо (як, до речі, й сьогодні, чим популярніша та чи інша особа, тим більше про неї виникає дотепних усних творінь). Тож виходить, що в анекдота вельми поважний вік — невдовзі йому стукне півтори тисячі літ, а він все такий же молодий (хоча бувають серед них і старі, "з бородою", але то вже інша річ).