Тиха ніч була повна зоряного блиску і завзятого сюрчання невгамовних коників.
І зірок угорі, і цвіркунів унизу (перших візуально, а других на слух) було, здавалося, міріади. І ті, і ті старалися: зорі темної ночі, та ще далеко від міста, де небо підсвічують міські вогні і воно вночі якесь бліде, наче присмеркове, тому зорі там видні не густо і якісь бліді, невиразні, а серед незайманих цивілізацією привіль були такі яскраві, великі, волохаті і так рясно їх висипало, що й очі сліпили, як глянеш на чорноту неба, а цвіркуни — ці вічні українські коники (а втім, коників у нас аж 40 видів, тоді ж як цвіркунів — близьких їхніх родичів, — здається, всього лише шість видів), вже так старалися — не переслухаєш. І як усе просто. За енциклопедією чи взагалі науковою літературою цвіркуни — це всього лише рід комах надродини цвіркунових. Живуть в лісах, на полях, луках. В Україні найпоширеніші цвіркуни польові та цвіркуни степові (про хатнього цвіркуна й не згадую, то особлива поезія сільських хат). Самці мають звуковий апарат (голосу вони позбавлені від природи, як серед птахів, наприклад, лелеки, себто німі комахи), за допомогою якого видають стрекотні (сюркітливі) звуки.
І все. І до всього ж мотив у цвіркуна один-однісінький, скромна й одноманітна його пісенька, а що витворяє! В простоті, мабуть, сила.
Колись, пригадую, я читав в Олеся: "Уже останній коник степовий затих, і вітер ліг на луках одпочить". Щодо вітру, буває, що він уночі відпочиває, особливо під ранок, коли в природі й не шелесне, а ось цвіркуни-коники... Принаймні, в Майорці і в навколишніх степах та полях коники не відпочивають до ранку і звечора й до ранку не вгаває їхнє сюркотіння-цвіркотіння. Нелічені їхні братства всю ніч сюрчать, сюрчать всюди і з усіх усюд линуть і линуть їхні невмовкаючі переливчасті звуки. Один мотив, а слухаєш і забудеш де ти і що з тобою, і всі твої клопоти-проблеми залишають тебе, і ти вже сам на сам, з ніччю, з Дніпром, з Україною і сам, як здається, сюрчиш-цвірчиш разом з ними…
— І все це... Україна, — слухаючи нічні ораторії цвіркунів, замислено говорить пан Іларіон. — Пригадую, я малим у батьковій хаті слухав узимку цвіркуна, він жив у нас за теплим комином... Але такого, наче б аж всепланетного сюрчання, я ще в житті своєму не чув. І уявити про таку нічну симфонію над Дніпром не міг...
Слухали ми цвіркунів, власне, зачаровані ними, слухали українську ніч над Дніпром, ту ніч, що очищала наші душі від суєти-суєт, пили сухе червоне вино й неспішно бесідували.
А ще по черзі розказували анекдоти — хто які знав, і якось так виходило, що розповідали здебільшого наші. Особливо після того, як пан Іларіон розповів нам про доктора Зейна, про якого раніше ми й чути не чули.
— В Америці не має значення, хто ти звідки ти чи твої предки, — почав пан Іларіон. — Важливо, щоб ти був добрим громадянином Америки, добре працював і щось їй давав, а вона вже тобі за працю твою сторицею віддячить. Тож у кожного з нас — сусіди різних національностей, а всі разом ми — американці. От у мене сусід — доктор Зейн. Американець німецького походження. Високопрофесіональний, знаний у нас доктор. Так ось доктор Зейн на дозвіллі — великий любитель анекдотів і знає їх тьму-тьмущу — всіх часів і чи не всіх народів. Неперевершений знавець і поціновувач усної творчості народів, якось дізнавшись, що родом я з України, знаєте що мені сказав? О, він мені сказав те, що й за великі гроші не почуєш:
— Юкреїніян джокес ар тзе бест!
І дивиться на нас захоплено.
— Чули? Сам доктор Зейн так виголосив. Чули?
Ми хоч і чули — з уст пана Іларіона, звичайно, — але що видав на-гора великий знавець світових анекдотів доктор Зейн?
— Даруйте, — схоплюється пан Іларіон. — Ви ж не знаєте англійської. Мій сусід доктор Зейн, — ходячи сюди й туди біля столика, за яким ми сиділи, жваво жестикулює, — сказав: юкреїніян джокес ар тзе бест. Що в перекладі українською означає: "Українські анекдоти є найкращі". — І захоплено дивиться на нас. — Чули? Тепер чули? Це сказав доктор Зейн, американець німецького походження, який до того й чути про Україну не чув, але, прочитавши українські усмішки, і Україну спізнав, і її анекдоти визнав за найкращі у світі! І це він, доктор Зейн, найбільший знавець світових анекдотів!
Ось з тієї цвіркунячої — чарівної! — ночі над Дніпром я запам’ятав на все життя, що в мене ще лишилося невідомого мені доктора Зейна, американця німецького походження, великого знавця світових анекдотів.
— Юкреїніян джокес ар тзе бест — українські анекдоти є найкращі.
Не погодитись з доктором Зейном я просто... просто не можу. Чесне слово.
Додайте до цього ще й пана Іларіона, американця українського походження, який переконав мене, що й комарі у нас в Україні найкращі.
А втім, якщо серйозно, то після того дивного місяця липня 2001 року, проведеного на дачі в придніпровському селі Майорка напроти Махортета, що на нижньому Дніпрі (десь тридцять кілометрів нижче Дніпра) хоч і спекотного липня, але з такими чарівними ночами, що я ні-ні та й думаю: а, може, й справді у нас усе найкраще? То чи не досить нам уже нарікати на всіх і вся? На традиційні наші негаразди традиційно скаржитись (о, таких скаржників та нарікальників, як ми, ще треба у світі пошукати!), на долю свою бурчати, адже в нас є Дніпро і своя земля — найкращі в Європі чорноземи! — і є ще в нас вільна Україна. Додайте сюди найкращих наших комарів і, безперечно, найкращі анекдоти. То що нам ще треба? Якої трясці, як казала колись моя бабуся. Якого дідька, як підтримував в подібних випадках мою бабусю мій дідусь — царство їм небесне! А що негаразди... труднощі... То коли їх у нас не було? Що це — вперше? Жили, мовляв, як у раю, а це нате вам — якісь труднощі! Га? За останніми даними науки найдревніші люди на території України з’явилися 700—800 тисяч років тому (прадавнє поселення біля закарпатського села Королевого), які вже вміли користуватися вогнем і займалися полюванням — хіба їм тоді (700—800 тисяч років тому) було вже так легко? Труднощі — не рівня нашим! —вже тоді були. 4000—3600 pp. до н. е. жили трипільці (племена трипільської культури) — хіба їм було легко; як досі навіть недостатньо з’ясувалося їхня історична доля. Не від доброго життя вони зникли в пітьмі історії.