Гостей зібралося біля 500 осіб. З німецької сторони крім високопоставлених чинів рейху, міністрів та депутатів були радники, працівники Департаменту у справах Слов’янії та інші офіційні особи, журналісти, відомі люди. З боку делегації ВМК–2 — почет великого князя, дипломати з приказу зарубіжних справ, відомі бояри, воєводи, радники, журналісти, релігійні особи на чолі з патріархом московським, представники численних російських князівств та ханств (всі вони були удільними), які супроводжували Йосипа ІV як великого князя.
В просторій залі з широкими венеціанськими вікнами, сліпучими кришталевими люстрами і блискучим паркетом, на якому й ходити було боязко, буквою "П" поставлені здавалося б безконечні столи з антикварними кріслами з фернамбука[1]. На столах виставлено розкішні сервізи, прикрашені старовинним сріблом і квітами.
Розкішний обід у "Бельв’ю" вдався на славу — сторона, що приймала, не поскупилася і прийняла представників якогось там князівства, сателіта протекторату на околиці тисячолітнього рейху, як наче б представників великої і могутньої держави, ледь чи не рівної самому рейху. Більше того, офіційний обід вшанував своєю присутністю сам рейхсканцлер, глава уряду Німеччини — добродушний взагалі чоловік, дещо товстуватий, а тому на вигляд простецький, із залізним хрестом на грудях, що його він любив на людях час од часу ніби поправляти, чим і привертав до своєї нагороди зайву увагу.
Він і відкрив обід коротким тостом "за наших добрих гостей із "Слов’янії", за "його величність герра Йосипа, друга рейху, який невтомно веде своє князівство до ще більшого процвітання, що його воно зазнало в співдружності з Великою Німеччиною", за "сердечні стосунки між рейхом і ВМК–2" і ще дещо в тому ж дусі.
У відповідь теж з коротким словом виступив герр Йосип.
Але тут стався казус, що відразу ж набрав політичного забарвлення.
Герр Йосип своє слово почав із згадки про "великий руський народ", який, звичайно ж, — ідеологічний трафарет, — над усе цінує дружбу з великим німецьким народом".
Рейхсканцлер гучно хрюкнув (це в нього означало подив і водночас саркастичний сміх) і безцеремонно перебив гостя:
— Цікаво знати, герр Йосип, як це на куцій території куцого вашого князівства міг вміститися якийсь "великий руський народ", що ледь чи не рівня великому німецькому народові?
Запала гнітюча тиша.
Герр Йосип зблід, збагнувши, що дав маху і змушений був миттєво дати задній хід:
— Я мав на увазі… е-е… великий московський народ…
Рейхсканцлер знову хрюкнув (правда, не так гучно).
— Це, як кажуть, інший коленкор. Але треба ще простіше, герр Йосип: народ Московії. Або — московіти. Це відповідатиме історичній дійсності. А то загнув! Про якийсь великий руський народ. Був у вас колись великий руський народ, але ваш прапрадід, герр Йосип, його прос… гм-гм… втратив.
Герр Йосип змушений був проковтнути цю гірку пілюлю і продовжив тост за "московітів, які усе цінують дружбу з великим німецьким народом".
Далі обід на Унтер дер Лінден тривав без пригод (рейхсканцлер більше не хрюкав), котячись як по добре второваній дорозі. Та й тости були суворо дозовані — з того і того боку, а їхній зміст до останнього слова був заздалегідь завізований у гестапо. Якщо воно схвалювало тост — він міг бути виголошеним.
Далі та і та сторони виголошували тости за засновника тисячолітнього рейху Адольфа Гітлера, за "тисячолітній рейх", за "вождя і вчителя московського народу Йосипа Сталіна, який був і залишився — попри деякі непорозумніня — духовним братом Гітлера, за мир і дружбу між народами Європи та за їхнє процвітання". Кінця краю тим тостам не було. Шампанське, коньяки і кращі рейнські вина лилися рікою — як і руська водка, що теж була помічена за столом. На естрадному узвишші виступали співаки, грав оркестр.
Та ось знову слово взяв пан рейхсканцлер. У своїй яскравій і змістовній промові, як писатимуть німецькі та московські газети, він, підкресливши дружбу між народами, на завершення вигукнув:
— Історична мить настає, пані і панове! Герр Йосип прибув до Великої Німеччини за ярликом на князівство і з трепетом чекає, коли ж настане сія мить. Прибув, як колись російські князі їздили на Волгу в ставку хана за ярликами на княжіння.
Йосип насупився — знав з історії, що таке ярлик і це його образило (як і згадка про поїздки його попередників у ставку хана Золотої Орди), але… Але нічого не вдієш. Він і справді прибув до Берліна за ярликом на княжіння у ВМК–2 і справді з нетерпінням чекав, коли ж йому вручать сію відзнаку, як символ верховної влади.
— Наданою мені великим арійським народом владою я затверджую герра Йосипа великим князем московським, — хрюкнувши, виголосив з бокалом рейнського в руці глава уряду. — Як питають у таких випадках: заперечень, панове, немає?
Заперечень не було. Та й де б вони взялися, коли герр рейхсканцлер наперед вже все вирішив.
— То що — затвердимо герра Йосипа на цій посаді? — дещо грайливо — грався як кіт з мишкою, — звернувся рейхсканцлер до протектора. — Дамо йому ярлик на велике князівство?
— Так! Герр Йосип заслуговує на таку посаду — великого князя московітів, — підтвердив протектор, очі та вуха рейхсканцлера у Москві.
— Коли ручаєшся — гут! Але — гляди!
— Я хоч і перебуваю в країні московітів, проте служу Великій Німеччині, фатерлянду, — ледь чи не ображено вигукнув протектор.
— Гут, гут! Служи!
Було врочисто зачитано указ рейхсканцлера.
Потім на тарелі рейхсканцлеру піднесли й сам ярлик — підковоподібну золоту пластинку на такому ж ланцюжку. ("Слава Богу, хоч золота німчура не поскупилася на ярлик", — миттєво відзначив про себе герр Йосип, не підозрюючи, що то всього лише позолочена цяцька).
Піднявши над головою ярлик, що блищав у спалахах магнію, рейхсканцлер показав його присутнім і врочисто вручив Йосипу ІV.
— Як кажуть, носи! І теж служи. Але — Великій Німеччині. А вже потім і своєму… великому (хрюкнув) народові, що вмішується у тебе в куцому князівстві!
Йосип ІV відчув, що настала його історична мить, до якої він — борючись за владу в князівстві, — так довго і тяжко йшов. Ось він, у його чіпких руках, символ верховної влади в Кремлі, що його він уже не віддасть нікому — ярлик на князівство вирвуть хіба що з його мертвих рук. Але він постарається за будь-яких обставин залишатися живим — це далебі краще, як бути мертвим. Перевірено, як кажуть, віковим досвідом людства.