— Біг заплать вам, пане Мендлю, за вашу добру волю, — сказав надламаним голосом, — але я не знаю, на яке ми маємо могорич пити. А так, на кота в мішку, пити не годиться.
— У, у, у, який же бо ви чоловік, що й не приступай до вас! — скрикнув Мендель. — А коли я не з жадним інтересом, а так тілько, до доброго сусіда з почесним приходжу?
— Ну, се вже ви кому іншому кажіть, а не мені, — сказав Яць. — Жид без інтересу ані кроку не зробить.
— Що за інтерес! — сказав Мендель. — У мене оден інтерес, знаєте який. Сторгуймося за грунт!
— Трудно буде, — коротко відрізав Яць.
— А нехай бог боронить! Чому би мало бути трудно? При божій помочі все може бути легко.
— Почому даєте за морг?
— Ни, що ви питаєте? Адже знаєте моє слово: вісімдесять папірків.
— Е, коли так, то ніщо й балакати. І за сто не дам.
— Ов, як ви живо вгору ростете! Гадав би хто, що у вас в скрині бог зна які статки-маєтки, що так дорожитесь.
— В скрині, не в скрині, — відказав Яць, — але в тій самій землі певне що статки-маєтки. Пощо ж маю вам їх задаром віддавати?
— А певно, — з насміхом процідив жид, — пощо віддавати такі багацтва? Ліпше пійти і самому загорнути.
— А ви думали, що як? Коплете ви, чому ж би й я не мав копати?
Жид аж з місця зірвався і широко витріщив очі на того нужденного, мізерного хлопа, що смів щось такого сказати.
— Що, що, що ви кажете?
Яць спокійно глядів на жида і сказав, усміхаючись:
— Щось вас там, певно, вкололо, пане Мендель, що ви так схопились? А те, що я кажу, то глупе балакання, правда?
— Певно, що глупе балакання, — з гарячою переконою скрикнув Мендель. — Ви собі гадаєте, що то так легко: пійти і брати з землі дар божий? Ага! Не знаєте, що то коштує? За копання плати, а ще в землі чи добудеся що, чи ні. От у мене вже три закопи вода залляла, а знаєте, що кождий закіп коштував мене щонайменше сто ринських! Ни, а відки ви тілько грошей роздобудете? А хоч роздобудете, ох, то не ваша голова до такої роботи, бігме, не ваша голова!
— Га, то вже як бог дасть, будемо бачити, — сказав Яць. — І ви чень усі розуми не поїли, може, там деяка стебелинка й для нас лишилася. Попробуєм!
Мендель з чимраз більшою тривогою поглядав на Яця.
— Що, невже ви се направду, пане Яцентий? Не жартуєте?
— Або я знаю, — відказав хлоп понуро, — може й жартую.
— Ни, а як же буде з грунтом? Продаєте?
— Як до ціни прийде, то й продам.
— А яка ваша ціна?
— То, бачите так. Маю шість моргів: два ту близько коло хати, а чотири онтам дальше, на Волянці. Ті чотири я готов вам продати по 150 ринських за морг.
— Ті чотири? А на якого дідька мені тих чотирех? Адже на Волянці ніхто не копле.
— А хто знає, може й там скарби лежать.
— Е, я на "хто знає" не купую. Ни, а ті два почому?
— Тих двох не продаю. Ті два для себе задержу.
— Як? Для себе? А вам їх нащо?
— То вже в тім моя річ.
— Та ні-бо, пане Яцентий, не жартуйте! Що хочете за ті два морги?
— Ні, сторгуймо тамті чотири.
— Нащо мені тамтих чотирех? Пустопаш, бодяччя, що я з ними зроблю? За ті два дам по сто ринських.
— За тамті чотири візьму, як від вас, по сто сорок, — сказав Яць з правдивим хлопським упором, — а о тих двох навіть говорити шкода.
— Ну, то чекай же, дурню, на чорта лисого, що тобі за тамті дасть по сто сорок! — крикнув, олютившись, Мендель, хопив свою горілку і вибіг з хати.
Хлоп спокійно дальше набивав обручі. Але по хвилі, висапавшись, Мендель знов вернув.
— Ни, пане Яцентий, з вами говорити, то треба вперед гороху наїстися. Кажіть-бо направду: почому хочете за ті два морги?
— За тамті чотири по сто сорок, а тих двох ще тепер не продаю.
— А коли ж продасте?
— Того ще й сам не знаю. Як прийдуть до своєї ціни.
— А коли ж, по-вашому, прийдуть до ціни?
— Або я знаю! Побачимо.
— Чи то послідне ваше слово?
— Послідне.
Мендель пішов, проклинаючи стиха хлопську упертість.
А Зелепуга направду задумав виступити в супір з жидами. В його старій, непривичній до думання голові млисто укладався план, як се зробити, але постанова була сильна... "Ну, що ж, буду копав сам, та й годі", думав зразу, але швидко переконався, що самому копати зовсім ніяково, що треба щонайменше троїх людей до одної шахти. Наняти двох, то було б добре, але відки взяти грошей? У самого нема ані грошей, ані хліба, ані худоби, не було навіть що продати, крім землі. А тут якийсь могучий внутрішній голос раз у раз йому шепче: "Ану, берися до роботи! Бог тобі вложив скарб в землю, гріх його змарнувати!" А нащо йому, самому і старому, здасться той скарб, про те також не думав. Часом тільки якісь фантастичні картини снувалися в його уяві. "Церков виставлю, гарну, муровану, каплицю покладу над жінкою, дам "на боже", нехай бог буде милостив моїй душі", — дальше поза ті побожні мрії думка його не сягала.
Відвідини Мендля дали йому доказ, що діло з тим скарбом справді мусить бути певне, і заразом попхнути його думку на практичнішу стежку. Кілька годин просидів в своїй хаті над направленим двоушником, думаючи о тім, що робити. Далі встав, зібрався і пішов в село. Поки що буде, він рішив поперед усього позбутися своєї ненависті, перепроситися з двома оставшими ще шваграми.
Коли ввійшов до хати одного швагра — п’ять літ минуло, як в ній не був, — при самім вході вдарила його думка:
"Що се я, здурів чи зовсім осліп, що міг уважати єго багачем?.."
Щоправда, хата була обширна і, очевидно, за добрих часів порядно збудована, але дуже занедбана і опущена. Ані приладів господарських під шопою, ані сусіків з збіжжям в обширних сінях, ані скринь з полотнами та шматтям в відчиненій коморі, ані кожухів на жердці, ані подушок на постелі — нічого не було.
Надобавок Зелепуга застав в хаті правдивий судний день: плач і лемент жінки і дітей швагрових.
— Що вам таке, кумо? — запитав він по привітанні, сідаючи на брудній лаві.
Швагрова глянула на нього червоними від сліз очима, а вкінці, відвертаючись, сказала:
— А вам що до того? Яке вас ту лихо принесло?
— Та бог з вами, кумо швагрова, — відказав Яць. — Не лихо мене тут принесло. Адже ж ми собі свої. Гріх нам цуратися одні других. Я прийшов вас відвідати, порадитися...
— Ага, може, знов хочете мойому який кусень грунту відступити! Га, нехай вас бог тяжко покарає за те добродійство, що ви йому перед літами зробили!