Джін-Луїза кинула на дядька погляд, який його зовсім не спопелив, і увійшла до церкви з усією можливою гідністю. Вона усміхалася і віталася з мейкомськими методистами, а у своєму колишньому класі сіла сама біля вікна і проспала увесь урок з розплющеними очима, як у неї було давно заведено.
7
Ніщо так не нагадує, що ти приїхала додому, як церковний гімн, від якого кров стигне в жилах, подумала Джін-Луїза. Якщо в неї і було відчуття усамітнення, воно зблякло й померло у присутності двохсот грішників, які ревно благали, щоб їх поглинув червоний потік спокути. Пропонуючи Господу плоди галюцинації містера Каупера або проголошуючи, що її підвищує Любов, Джін-Луїза відчувала те саме тепло, яке охопило зовсім різних людей, що опинялися разом в одному човні на одну годину щотижня.
Вона сиділа поруч з тіткою на середньому ослоні праворуч у залі; батько і доктор Фінч сиділи разом з лівого боку, в третьому ряду. Чому так повелося, було для неї загадкою, але саме так вони всідалися, відколи доктор Фінч повернувся до Мейкома. Ніхто не прийняв би їх за братів, подумалося Джін-Луїзі. Важко повірити, що батько на десять років старший за дядька Джека.
Атикус був схожий на їхню матір. Александра і Джон Гейл Фінч — на батька. Атикус був на голову вищий за брата, обличчя мав кругле й відкрите, з тонким носом і широким вузьким ротом, але всі троє були чимось подібні. Дядько Джек і Атикус сивіли в однакових місцях, і очі у них схожі, думала Джін-Луїза, ось у чому річ. Вона не помилялася. Всі Фінчі мали прямі як стріла брови і важкі повіки; і коли вони дивилися скоса чи просто перед собою, сторонній спостерігач побачив би те, що у Мейкомі називалося Родинною Схожістю.
Її роздуми перервав Генрі Клінтон. Він пройшов через ряд позаду неї з тацею для пожертвувань і тепер чекав, коли його напарник пройде через її ряд. Генрі підморгнув їй відкрито, але без усмішки. Це побачила Александра і кинула на нього вбивчий погляд. Генрі з напарником пройшли центральним проходом і шанобливо зупинилася перед олтарем.
Одразу після збору пожертв мейкомські методисти заспівали те, що називалося Славослов'ям, натомість проповідник молився над тацею з пожертвами,— це звільняло його від необхідності вигадувати ще одну молитву, тому що він уже прочитав їх цілих три. Скільки пам'ятала себе Джін-Луїза, у церкві мейкомці завжди співали Славослов'я в один і той самий спосіб:
Сла-ві-мо-Бо-жу-бла-го-дать, —
і ця розбивка була такою ж традицією південних методистів, як і Фундування проповідника[25]. Цієї неділі Джін-Луїза й уся паства вже прокашлювались, нічого не підозрюючи, щоб затягти у звичній манері, як раптом, ніби грім серед ясного неба, місіс Клайд Гаскінс накинулася на орган і заграла в такому ритмі:
Славімо Божу бла-агода-ать,
Слабім Його створі-інь прости-их,
Славімо всю небе-есну ра-ать,
Отця і Сина й Ду-ух Святи-ий!
Серед того безладу, який це спричинило, Джін-Луїза зовсім не здивувалася б, якби перед ними матеріалізувався сам архієпископ Кентерберійський при повних регаліях: уся паства не помітила, що місіс Гаскінс змінила ритм, і проспівала Славослов'я до жалюгідного кінця саме так, як звикла співати все життя, а місіс Гаскінс бамкала собі несамовито далі щось безпосередньо з собору в Селісбері.
Спершу Джін-Луїза подумала, що Герберт Джемсон збожеволів. Герберт Джемсон був регентом Мейкомської методичної церкви, скільки вона себе пам'ятала. Він був високий, добрий чоловік, мав приємний баритон, тактовно керував хором пригноблених солістів і бездоганно пам'ятав найулюбленіші гімни окружних очільників. У різних церковних війнах, які безнастанно точилися поміж мейкомських методистів, Герберт вважався єдиною людиною, яка була здатна не втрачати голови і здорового глузду, а також примирювати примітивніших членів пастви з фракцією молодотурків. Він тридцять років присвячував увесь свій вільний час цій церкві, і церква винагородила його поїздкою до Методистського музичного табору в Південній Кароліні.
Другим поривом Джін-Луїзи було звинуватити священика, молодого чоловіка на прізвище містер Камінь,— доктор Фінч казав, що той володіє унікальним талантом нудності, який він тільки бачив у людини, котрій ще далеко до п'ятдесяти років. Власне, з містером Каменем все було гаразд, хіба що він мав усі необхідні якості дипломованого громадського ревізора: він не любив людей, швидко рахував, не мав почуття гумору і був тугодумом.
Оскільки мейкомська церква протягом років була недостатньо великою для хорошого священика, але завелика для посереднього, Мейком був у захваті, коли на останній Церковній конференції було прийнято рішення прислати своїм методистам енергійного молодого проповідника. Але не минуло й року, як цей молодий проповідник здивував свою паству до такої міри, що доктор Фінч зауважив якось у неділю, недбало й голосно: "Ми просили хліба, а отримали Камінь".
Містер Камінь давно підозрювався у ліберальних уподобаннях; він аж надто дружньо, як дехто уважав, ставився до своїх побратимів з-поміж янкі; він нещодавно вийшов з невеликими ушкодженнями з дискусії стосовно апостольського кредо; і, найгірше, його вважали честолюбцем. Джін-Луїза вже готувала проти нього бездоганне звинувачення, як раптом пригадала, що містер Камінь був суцільно позбавлений музикального слуху.
Зовсім не збентежений порушенням вірності з боку Герберта Джемсона, бо не почув його, містер Камінь підвівся і підійшов до кафедри з Біблією в руках. Розгорнув її і проголосив:
— Сьогодні мій текст обрано з двадцять першого розділу Книги пророка Ісаї, вірш шостий:
Бо до мене сказав Господь так:
"Іди, вартового постав,—
що побачить, нехай донесе".
Джін-Луїза щиро силкувалася слухати, що там побачив вартовий містера Каменя, але вона відчувала, як її веселощі переходять в обурене невдоволення, і подолати його їй не вдавалося; упродовж усієї служби вона не зводила очей з Герберта Джемсона. Як він насмілився так усе змінити? Чи не намагається він повернути їх в лоно матері-церкви? Якби вона дослухалася до голосу розуму, то пригадала б, що Герберт Джемсон — методист чистої води: на богослов'ї він тямився не надто, а в добрих справах був одним з перших.