— Міс Александро, повірте, ми це дуже цінуємо,— сказав він і обернувся до Джін-Луїзи.— Сьогодні о сьомій тридцять вечора — і ніякої Пристані! Ми підемо в кіно.
— Гаразд. А куди це ви зараз налаштувалися?
— До суду. У нас там збори.
— В неділю?
— Так.
— Ой, я повсякчас забуваю, що все ваше політиканство відбувається тут по неділях.
Атикус покликав Генрі, щоб йти.
— Бувай, доню,— сказав він.
Джін-Луїза вийшла за Генрі до вітальні. Коли за батьком і Генрі зачинилися вхідні двері, вона підійшла до Атикусового крісла прибрати газети, які він розкидав на підлозі. Підібрала їх, розсортувала по виданнях і поклала охайним стосом на диван. Потім перейшла на другий бік кімнати поправити купу книжок біля торшерного столика — і помітила серед них офіційного вигляду конверт завбільшки з брошуру. На обкладинці був зображений людожерського вигляду негр, над малюнком надрукований заголовок: "Чорна чума". Автором брошури був якийсь тип з науковими ступенями. Джін-Луїза розгорнула брошуру, сіла в батькове крісло і почала читати. Закінчивши, вона узяла брошуру двома пальцями за краєчок, як узяла б дохлого щура за хвіст, увійшла до кухні й показала брошуру тітці.
— Це що таке? — спитала вона.
Александра подивилася на брошуру з-понад окулярів.
— Щось із паперів твого батька.
Джін-Луїза натиснула педаль відра на сміття і жбурнула брошуру туди.
— Не роби цього,— застерегла Александра.— їх зараз нелегко дістати.
Джін-Луїза розтулила була рота, щоб відповісти, стулила — і розтулила знову.
— Тітонько, ви це читали? Вам відомо, що там написано?
— Авжеж.
Якби Александра кинула їй просто в обличчя якусь непристойність, Джін-Луїза здивувалася б менше.
— Ви... тітонько, а вам відомо, що на тлі цієї писанини доктор Геббельс видається наївним сільським парубком?
— Не розумію, про що ти говориш, Джін-Луїзо. В цій книжці багато правдивих фактів.
— О так, дійсно,— іронічно проказала Джін-Луїза.— Особливо мені сподобався пасаж, у якому негри, хай боронить їх Бог, не можуть нічого вдіяти зі своєю меншовартістю, оскільки черепи в них твердіші, ніж у білих, а вмістилище для мозку неглибоке — хай що це означає! — отже, ми мусимо бути до них дуже лагідні, не дозволяти їм завдавати шкоди самим собі й тримати їх на належному їм місці. Святий Боже, тітонько...
Александра випросталася як шомпол.
— І що з того? — спитала вона.
— Просто я навіть не уявляла, що ви захоплюєтеся порнографічною літературою, тьотю.
Тітка мовчала, і Джін-Луїза провадила:
— Мене надзвичайно вразила притча, у якій володарями світу споконвіку були білі, за винятком хіба що Чингізхана,— о, тут автор цілком чесний, а ще там просто вбивча деталь, коли він наполягає, що навіть фараони були білі, а їхні підлеглі були або чорні, або євреї.
— Але ж це правда, хіба ні?
— Звісно, але що це доводить?
Коли Джін-Луїза тривожилася, вичікувала або дратувалася, особливо коли вона сперечалася з тіткою, у неї в мозку вмикався лічильник опереткових пустощів. У її голові з шаленою швидкістю закрутилися три жваві фігури: години, заповнені дядьком Джеком та Діллом, які кружляли в безглуздому танку, затьмарили прихід завтрашнього дня з його завтрашніми турботами.
Тітка щось і далі їй торочила:
— Я вже пояснила. Це приніс твій батько з засідання ради білих громадян.
— Звідки?
— З ради білих громадян округу Мейком. Невже ти не знала, що ми таку організували?
— Не знала.
— А твій батько там член правління, а Генрі — один з найбільших активістів,— Александра зітхнула.— Не те щоб нам вона була дуже потрібна. В Мейкомі поки що нічого не сталося, але завжди мудро підготуватися заздалегідь. Саме туди вони й поїхали зараз.
— Рада білих громадян? У Мейкомі? — повторювала Джін-Луїза, не в змозі повірити, і її власний голос звучав для неї самої безглуздо.— І Атикус там?
— Джін-Луїзо,— промовила Александра,— боюся, ти просто не розумієш, що тут у нас відбувається...
Джін-Луїза розвернулася на підборах, підійшла до парадних дверей, вийшла на широке подвір'я і далі на вулицю, що вела до середмістя, і майже побігла, лишивши без уваги крики Александри: "Ти ж не можеш піти до міста у такому вигляді!" Вона забула, що у гаражі стоїть машина у чудовому робочому стані, ключі від якої лежать на столику в передпокої. Вона йшла швидко, в такт дурнуватій пісеньці, яка засіла у неї в голові:
Правила, авжеж!
Шлюб коли береш,
Прийде час твого спочину —
І тоді твою дівчину
Закопають теж!
Правила, авжеж![26]
Що таке надумали Генк з Атикусом? Що взагалі відбувається? Джін-Луїза не знала, але ще до заходу сонця дізнається неодмінно.
Якось воно пов'язано з тією брошурою, що її вона знайшла в домі — перед Богом і людьми,— якось воно пов'язано з радами білих громадян. Вона знала про ці ради, добре знала. Нью-Йоркські газети тільки про них і писали. Шкода, що вона не надто уважно читала, але одного лише погляду на друковану колонку було досить, щоб оповісти їй знайому історію: то були ті самі люди, які становили Невидиму Імперію, які ненавиділи католиків, неосвічені, налякані, червонопикі, хамуваті, законослухняні, на всі сто відсотків чистопородні англосакси, іі співвітчизники-американці — бидло.
Атикус і Генк щось затіяли, вони просто хочуть тримати справу під своїм контролем — тітка ж сказала, що Атикус увійшов до правління. Джін-Луїза помиляється. Все це неправда: тітка подеколи все плутає...
У середмісті Джін-Луїза уповільнила крок. Було зовсім безлюдно; лише дві машини стояли перед аптекою. Стара будівля суду виблискувала білиною у промінні пообіднього сонця. Вдалині вулицею мчав вистрибом великий пес, по кутках площі мовчки наїжачили свої гілки араукарії. Коли Джін-Луїза підійшла до північного бічного входу, то побачила уздовж стіни два ряди порожніх автомобілів. Піднімаючись сходами, вона проминула якихось стариганів, які там тинялися, проминула кулер з водою біля дверей, проминула плетені стільці, але її не проминув вогкий сморід сечі, що тягся з темних судових закутків. Вона пройшла повз кабінети збирача податків, податкового інспектора, судового розпорядника, судді у справах заповітів, піднялася нефарбованими сходами до зали суду, пройшла до галереї для чорних і сіла на своє старе місце у першому ряду, де вони зазвичай сиділи з братом, коли приходили на судові засідання, на яких виступав батько.