Їй хотілось сказати: "Обурливо молода й неторкана", але вона стрималася, тільки метнула на нього погляд, ковзнула по ньому своїми сірими очима, від погляду яких у іншого чоловіка зайшлося б серце, а Генріх тільки зціпив зуби і швидше забігав з кінця в кінець залу.
— У київського царя, як мені сказано, злочинна пристрасть до молодих...
— Вас це не має турбувати.
— Ну, так, але ви його донька.
— Я імператриця германська.
— Саме тому... Ви обманули мене, імператора...
— Може, ви помиляєтесь?
— Саме так, саме так... Я вважав, що в ваших жилах тече кров грецьких імператорів...
— Я цього не казала нікому...
— Так, але я вважав...
— Треба було спитати мене.
— Є речі, про які не питають. Відомо було, що руський цар одружений з грецькою царівною. Але ніхто не знав про те, що вона вмерла і що він узяв собі в жони дівчину з підлого роду...
— З простого...
— Однаково.
— Не для мене.
— То ось: я жорстоко обманувся.
— Ви можете оголосити новий маніфест. Скасувати свій попередній і закликати люд молитися за якусь нову імператрицю. З грецькою кров'ю в жилах. Сподіваюся, ви вже знайшли таку?
— Я сподівався на поєднання церков, вже й у цьому мені відмовлено. Київська церква відкинула руку церкви римської.
— Нічим не можу зарадити. Навіть не розрізняю церкви нашої і вашої.
— Розрізняти — справа кліра. Але для держави... Колись імператор лангобардів Теодоріх у листі до короля франків Клодовея казав, що бог з'єднує королів святими узами родинності для того, щоб на їхніх миролюбних взаєминах заснувати бажаний спокій народів. Бо лиш те святе, що не може бути порушене ніякою ворожнечею. Королі родичаються для того, щоб народи, розділені між собою, могли мати єдину волю і щоб через ці узи, як провідника згоди, об'єдналися думи народів.
— Уже чула про долі держави. Хотіла б почути про себе.
— Я сказав.
— Хочете почути й від мене?
Генріх знову став, дивився на неї насторожено, майже злякано. У ній билася юність, якій немає кінця.
— Про що?
— Про вас.
— Імператор може говорити лише про державу. Про владу. Більше ні про що.
Їй хотілося закричати: "А Кведлінбург!" Закусила губи, стиснула руки. Винні погреби Кведлінбурзького абатства. Сірі круглобокі бочки, вузький прохід між ними, вино наточується просто в келихи — і келих об келих. Чи згодна стати імператрицею? Так. А потім крипта святого Віперта, капелан, вузьконосий абат Бодо. Чи згодна, чи згодні обоє? Так, так. І келих об келих. А свідком — сонце, що сідав за горами. І це все для неї: сонце, вино, крипта, голос капелана і його голос. Він вище гір, лісів, неба, дощів, громів. Бо те було вічно й буде. А він — лиш раз на світі. Не було й не буде. Тільки е. Колись був малий, як і вона, міг зливатися з травами, з листям забувати в обіймах весь світ, тепер піднявся над усім, мов небожитель. Імператор, і вона, імператриця. Станеш імператрицею — ощасливиш світ... Пам'ятала кожний міцний потиск його руки, кожне слово, вимовлене з затаєним смислом, кожний погляд, подарований їй. Мала б тенер спитати його: де те все? Навіщо було? І чи було? Спитала інше:
— У тій державі яке мені місце?
— Ви — імператриця. Матимете свій двір. Своїх наближених. Усе, що треба. Владу. Сказав уже про київських людей. Ви можете вибрати з них. Того, у зеленому, коли захочете. Може, стольником?
— Тоді вже спальником! — вона засміялася.— Хочу Журила моїм спальником!
Вона вже відчувала, як можна помститися, помститися найдошкульніше. Генріх, пометавшись ще по залі, присів на краєчок трону, стомлено перегнувся наперед, дивився собі на ноги. Мовби вперше зауважив, які вони в нього довгі й тонкі. Ніби й не імператорські ноги, а конячі чи оленячі. Бо в імператора повинні мати належну повноту, круглість, стійкість. А в нього ніби в хлопчиська. На жаль, самі лиш ноги. Бо згодився б заради цієї жінки стати хлопчиськом, тим безпутним юнаком, для якого колись ридання збезчещених жінок були мов дощ па спраглу ниву. Вчувалися тоді в них ридання цілого світу. Бо коли ще не владен над світом, упокори бодай одну жінку. Так велося спервовіку.
Тепер володів імперією, жінкою ж заволодіти не міг, відмовлено йому в тім, на що здатен найостанніший чоловік у його державі. Що він міг сказати цій жінці? І чому мав казати, виправдовуватися, переконувати? Його володарювання харчувалося натовпами. Не займався ніколи окремими людьми. Переконувати й умовляти кожного зокрема — то занадто обтяжливе і загайливо. І людям, помітив, так само подобалося згуртування, збирання докупи, аби відчувати свою велич, численність, огром, при якому кожен може розчинитися, зникнути з очей, ухилитися від гніву, від кари, від загребущих рук володаря. Він збирав натовпи, вів їх за собою. Проти баронів, проти папи. Селяни йшли в похід не більше, як на сорок днів, бо їх ждало поле. П'ятниця, субота, неділя відводилися для молитов. Коли ж воювати? Як запобігти розпорошенню люду? Збирав для військових оглядів, повітань, шумували стяги, гарцювали коні, ревли труби. Збирав люд у соборах, скупчував його, збивав докупи, ие давав розпорошитися, прагнув перемог, не думав про поразки, власне тіло сприймалося ним як його міць і влада. Поразка означала смерть. Тільки перемоги, скрізь і завжди! І ось поразка тіла, але дух не зломлено, і сонце світить, і треба жити далі й перемагати знов! Він не може зносити невдач і повинен шукати нових шляхів для успіхів. Так знайшов Адельгейду. Самою долею... Він сказав уголос:
— Самою долею визначено... Ви — імператриця... Я зробив вас нею.
Вона засміялась здалеку, невловима, непідвладна його
словам.
— Доля може зробити імператрицею. А жоною? Генріх знов заціпенів на своєму незручному сідалі. Думки билися йому в голові безладно й гарячкове. Він вівся з нею недоладно. Утікав ночами з імператорської ложниці — сором і ганьба. Що мені й тобі, жоно? Ще не настав мій час. Треба б інакше. Вона ж дівчина. Зовсім юна. Непорочна. Віргіна. Не піддалася Кведлінбурзькому зіпсуттю. І кров. Образив її. Не мае в собі крові грецьких імператорів, зате має кров руських царів. Він сам імператор ще тільки в третьому коліні. Його дід, Конрад, перш ніж став імператором, був звичайним маркграфом, до того ж неписьменним. Тому барони й викричали його імператором, сподіваючись, що дурним легше крутитимуть. А в неї — триста чи й тисяча років тривання царського роду. І руська імперія не має меж. І неприступна в своїй загадковості. З Адельгейдою треба інакше. А як? Попри все, вона все ж таки жінка. Адам і Єва були в раю всього лиш сім годин. Чому не довше? Бо негайно по сотворінню жінка зрадила. Щойно сотворена (в шосту годину) жінка тут же спробувала плоду й подала його чоловікові, який з'їв його з любові до неї. Ось: любов! Він любить Адельгейду, тому й зробив її імператрицею.