7
Тоді Святослав великий
Сплакав за синами
І золоте слово мовив,
Змішане з сльозами:
"Ой Ігорю! Всеволоде!
Сини мої милі!
Рано ж бо ви половецьку
Землю заквилили.
Рано землю ту мечами
Стали заквиляти,
Рано, рано собі слави
Почали шукати.
Та нечесно ж то ви, діти,
Ворога побили,
Та нечесно ж кров погану
По землі пролили…
Знати серце ваше храбре
У горні стопилось,
Ще й до того у буйості
Само закалилось
Закувалось, закалилось,
Діти мої милі!
Чи ж сивині моїй срібній
Се ви учинили?..
Не виджу ж бо я все власті,
Ані війська много,
Багатого та сильного
Ярослава мого,
Мого брата Ярослава,
Що ходив війною
І з чернігівською биллю,
З биллю і чужою:
Із могутів, із татранів,
І із шелебирів,
Із топчаків, і ревугів,
І із голебирів,
Що без щита з захалявком
Полки криком били
І в прадідню собі славу,
Не в дзвони дзвонили.
Та сказали ж ви: самі ми
Слави захотіли,
Переднюю самі возьмем,
Задню переділим…
Ой Ігорю! Всеволоде!
Жаль мені вас, діти!
Чи б не диво мні, старому,
Та молодіти?
Таже в літах саме й сокіл,
Птиць високо гонить
І не дасть гнізда в обижу
З свої оборони.
Але княже зло настало,
Пособи не буде,
Тепер внівеч обернулись
Години і люди!
Під шаблями половчанів
Кричать коло Ромен,
Володимир під ранами —
Всюди плач та гомін.
Туга князю Владимиру,
Глібовому сину.
А ти, княже Всеволоде,
Прихильного кинув!
Чи ж не міг би ти здалека
Мислю прилетіти,
Отня стола золотого
Спасти, поглядіти?
Таже веслами ти можеш
Волгу розкропити,
Таже шеломом ти можеш
Весь Дон перелити.
Якби ти був — здешевіли б
Половці погані:
Була б яга по ногаті,
Кощій по різані.
Таж ти можеш і посуху
Стрілити до Дону
Шереширами живими
Глібового дому!
А ти, Рюриче й Давиде!
Правнуки орлові!
Чи ж не ваші ж то шеломи
Плавали по крові?
Чи ж не ваша ж то дружина
Літає на волі,
Як ті тури поранені
На чужому полі?
Вступіть, пани господарі,
В золотеє стрем'я
З обижу половецьку,
За лихеє врем'я.
За рідную землю Руську,
Зе Ігоря рани,
За буйного Святославця
Гримніть на поганих!
Ти, галицький Осмомисле,
Княже Ярославе!
На золотім столі своїм
Ти сидиш у славі.
Підпер гори угорськії
Злізними полками,
Заступив путь королеві,
Звів Дунайські брами,
Кидаючи через хмари
Кремінь до Дунаю,
Наряджаючи по ріках
Судна до Дунаю.
Твоя грізьба пролетіла
Помежи землями,
Ти Києву відмикаєш
Золотії брами.
З отня стола золотого
Острими стрілами
Ти стріляєш і султанів
Десь там за морями.
Стріляй, княже Ярославе,
Кончака лихого,
Половчина поганого,
Кощія старого,
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Стріляй його, пане!
А ти, княже буй Романе,
І ти, Местиславе!
Ваші мислі храбра думка
Заносить до слави,
І по славу, по криваву,
Ви ходите сміло,
І плинете ви високо
В буйості на діло,
Як той сокіл, що в повітрі
Крила розширяє,
Коли птицю в своїм буйстві
Замогти бажає…
Бо папорги в вас залізні,
Шеломи латинські,
Ними трісла земля ціла
І сторони фінські:
І ятвяги, й деремела,
Литва й половчани
Склали луки і голови
Під тими мечами…
Князі! Князі! Вже Ігорю
Сонце світ закрило,
І дерево небологом
Листя обронило.
І по Рсі і Сулі стали
Городи ділити,
А храброго вже Ігоря
Полку не вскресити…
Вас Дон, князі, викликає,
Щоб ви полетіли,
І храбрії Ольговичі
На бійку поспіли!
Ой Інгварю, Всеволоде!
Ви руськая слава!
І всі три ви шестокрильці
Гнізда Местислава!
Не побійним ви жеребом
Власть забрали в руки,
Нащо ж вам шеломи злоті,
Щити лядські й луки?
Загородіть теє поле
Кріпкими щитами!
Зачиніть ворота полю
Острими стрілами
Та за рідну землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Вийдіть на поганих!
Ідіть, князі! Бо вже й Сула
Од половців стала
І не тече срібним струєм
До Переяслава.
Ба й Литва вже піднялася
На тих полочанів,
І Двіна тече болотом
Од крику поганих.
Там один лиш син Васильків,
Ізяслав Полоцький,
Брязнув острими мечами
В шеломи литовські.
Він притріпав було славу
Дідові Всеславу,
Але і сам покотився
На траву криваву,
Перекритий червоними
Вражими щитами,
Притріпаний литовськими
Острими мечами.
І лотовський князь поганий
Підняв його з крові,
Скотив його на постелю
Та й до нього мовив:
"Вже дружину твою, княже,
Птиці повкривали
І червону кров полоцьку
Звірі позлизали…"
Не було тут його брата,
Брата Брячислава,
Ні другого, Всеволода,
Коло Ізяслава.
Один душу жемчужную
Виронив із тіла
Через рану кривавую,
Злоте ожерілля,
І голоси ниють жалем —
Зникнуло весілля!
Трублять труби городенські…
Княже Ярославе,
І усі ви, князі, внуки
Та плем'я Всеславе!
Вкладіть мечі вережані,
Знизьте свої стяги,
Уже ж бо ви вискочили
Із дідньої слави:
Бо своїми крамолами
Ви погані стаї
Стали зводити на землю,
На руськії краї,
На руськую рідну землю,
На життя Всеслава,
Котрій уже й од половців
Насил на неслава!"
8
А Всеслав той на сьомому
Трояновім віку
Кинув жереб та й поїхав
По любую дівку.
І крюками, не ногами,
Піднявся на коні,
І прискочив до Києва
В залізнії броні,
І там собі тілько древком
Од копія свого
Дотикався до княжого
Стола золотого.
Із Києва звіром скочив
В північній годині,
З Білгорода обісився
Ще в тумані синім.
І візницями тяжкими
Та трирогачами
Відчинив іще до рання
Новгородські брами;
Розбив славу Ярославу,
Полив сухі ниви,
І з Дудуток сірим вовком
Скочив до Немиги.
А в Немизі снопи стелять
Та все головами,
А молотять по головах
Стальними ціпами.
І на тоці життя кладуть,
Решетами сіють
І живую душу з тіла
Лопатами віють.
І береги на Немизі,
Низькі та криваві,
Не бологом засіяні —
Руськими костями…