Одначе Ілонка ще й досі не може так легко порозумітися з лейтенантом, як з Лукичем або з Лошаковим, хоча офіцер розмовляє по-угорському набагато вільніше, ніж вони. Прикро, але факт: на пустощі, на ляси та жарти у Вечірка зовсім не вистачає часу. Оті відвідувачі з різними скаргами та пропозиціями, оті невідкладні справи, якими лейтенант зайнятий повсякчас! Вони мовби закривають лейтенанта від Ілонки, їй нелегко до нього продертись крізь них. Бачить його щодня, а все так, наче вперше.
Ось і зараз Вечірко, не помічаючи вбраної по-святковому, жадаючої розваг Ілонки, звертається мимо неї безпосередньо до Лошакова. Щось наказує сержантові, коротко, з сухуватою чіткістю. Видно,— кудись їхати.
Сержант перекидає автомат на спину, викочує з сіней велосипед.
Куди поїде Лошаков?
Якщо в графський ліс, то звідти він привезе кому-небудь листа, чималий пакунок журналів та газет, цигарок і портянок. В лісі стоять табором багато-багато Лукичів та Лошакових з кіньми, танками й гарматами. Коли стати в сонячний день на горі за селом, то вдалині можна бачити, як вони виходять з лісу на свої важкі навчання.
Чи, може, Лошаков поїде в містечко, в тамтешню комендатуру? Якщо так, то назад він повернеться аж надвечір, маючи в кишені для Ілонки тонку міську цукерку з яскравими паперовими китицями на обох кінцях.
"Важко бути комендантом",— зітхає Ілонка, проводжаючи серйозним поглядом Лошакова, що вже покотив вулицею вниз, полохаючи сонних курей. Навіть у таке свято, коли всі готуються пити вино та співати пісень, він мусить бути при зброї, готовий щомиті вирушити будь-куди, як того вимагає служба.
Для старого Лукича лейтенант теж незабаром знайшов роботу. Для цього він взяв Лукичів автомат, покрутив його в руках, мружачись, заглянув у ствол, десь виявив цяточку, і цього вже було досить: чисть, Лукич!
А сам зайшов до кімнати, сів край стола і, діставши з польової сумки якісь папери, заглибився в них, суворий і зосереджений.
Тим часом Лукич, щось добродушно мугикаючи собі під ніс, розіклав на призьбі своє господарство, розібрав душу автомата на частки.
Знову довелось викльоцати руки в маслі. Інший би ремствував, а він — хоч би що. Лейтенантове слово для Лукича над усе.
Ілонці відомо, що всі троє — Вечірко, Лошаков і Лукич— давні бойові друзі.
Якось увечері Лукич довго розповідав батькові та сусідам про свого лейтенанта. Ілонка все чула, все запам'ятала, і старший комендант виріс після того в її очах так високо, як ніхто.
...Десь вони, радянські бійці, штурмували круту кам'яну гору. Командував наступом лейтенант, а Лошаков і Лукич були в нього підлеглими. Під час бою лейтенанта поранило. Але, замість того щоб вийти з небезпеки, він і далі командував боєм. Коди його знову поранило, він наказав: "Кладіть мене на палатку і несіть вперед".
Серед тих, що його несли, були Лошаков і Лукич. Так, під вогнем, вони його винесли на саму гору. Ілонка яскраво уявляє собі ту невідому верховину. В її дитячій уяві вона постає дивовижно схожою на рідну знайому гору, що височить на далеких околицях Сент-Іштвана — лисий острів серед моря виноградників. Свого часу цю сент-іштванську висоту також штурмували радянські бійці. Може, саме там, по її крутих хащуватих схилах, несли свого відважного лейтенанта Лошаков і Лукич!
Аж не віриться Ілонці, що така хоробра людина сидить зараз в її хаті, схилившись над паперами, не звертаючи ніякої уваги на чорняву бистрооку пустунку, що раз у раз шастає попідвіконню.
— Лукич!
— Гов!
— А де та гора?
— Яка?
— Лейтенантова.
— О, вона далеко звідси.
— А що з неї видно було?
— Виноградники, Ілонко... На всі чотири сторони світу — виноградники і виноградники.
За обідом Штефан поділився з лейтенантом чутками, що їх сьогодні занесли до Сент-Іштвана далекі парафіяни. Буцімто десь за Мором на хуторах поліція піймала салашистського бандита, годованця одного з відомих паліїв війни.
Кажуть, ніби їх прибуло кілька молодчиків із самого Будапешта і завдання вони мають вистежувати і вбивати на глухих дорогах поодиноких радянських бійців, щоб потім забрати в них для власного маскування радянські документи, ордени та мундири.
— Засичало гаддя, мусимо не дрімати! — з насторогою закінчив коваль.
Проте, всупереч Штефановим сподіванням, лейтенанта не здивували такі разючі новини. І Лукич на них реагував досить спокійно. Лише переглянувся через стіл з лейтенантом, протер кулаком вуса і нічого не сказав. Можна було подумати, що вони вже звідкись знають про все це.
Зате інші гості загули, мов потривожені бджоли. Як? Знову оті виродки виповзають із своїх щілин? Знову хочуть накликати лиха, їм ще мало війни та руїни?
— Вип'ємо за мир! — Дружно задзвеніли келихи в натруджених темних селянських руках.
— За нашу надію, за Радянський Союз!
— За здоров'я всіх, хто не хоче воєн!..
В хаті було повно гостей. Заради свята посходилися всі Штефанові брати з дружинами, з синами та дочками.
Щедра Бежіка тільки те й робила, що бігала з глеком до льоху та назад. В ці години вона існувала тільки для інших, для того, щоб когось припрошувати, частувати, пригощати, і ця роль, видно, цілком вдовольняла її.
Красуня Ілонка теж сиділа за спільним столом, розшарівшись, розцвівши поміж своїми двоюрідними сестрами та братами.
Виткі, чорні до блиску коси розкішно спадали їй на плечі, мов у дорослої дівчини.
Звичаї чемності не дозволяли їй втручатися до розмов старших, але все, про що йшлося між ними, вона чутливо приймала до серця і в думці палко здоровила всіх, кого здоровила її численна рідня, і кляла тих, кого рідня проклинала.
Крізь збуджений гомін голосів, крізь передзвін келихів до Ілонки долітали страшні чоловічі слова про якусь загрозу нивам та дітям, але такої загрози вона не могла собі повністю уявити зараз, у цій атмосфері шумної дружби та взаємної довіри, що панувала за столом. її ніщо не лякало в цьому чудовому світі, де було стільки радостей, де було стільки людей, дорослих, умілих та сильних, і всі вони разом — коменданти і хлібороби — казали в одне і присягалися на одному. Краще було б зовсім не згадувати за столом про ті осоружні війни, яких більше не повинно бути,— адже їх не хоче ніхто.