Назавтра листоноша приніс листа від матері. Мати каракулювато писала, що і в Пакулі балакають різне та страшне: буцімто бачили на базарі чудисько з тілом пса і трьома людськими головами. Тож наказувала мати строго-престрого не бігати по дурних стежках, а триматися домівки та школи і писати хоч через день, бо душа її неспокійна, і вже не рада вона, що віддала мене в Ирій.
Поглузовуючи з материних перестрахів, я підстрибом біг через ирійський майдан до школи і раптом тицьнувся в натовп, що гув, наче молодий бджолиний рій на груші. Проштовхавшись крізь ліщиння людських тіл, я з подивом побачив, що будинок, один з поверхів якого займала редакція газети "Голос ирійця", куди я колись посилав свої віршописання, було знято з підмурівка і відсунуто по забрукованім майдані на добрий десяток метрів, у бік паркану з дзьобатим журавлем підйомного крана і ребрами майбутнього ирійського театру. Овочеву крамницю, що містилася під редакцією, в напівпідвалі, було вигризено й вилизано разом з тарою, прилавками, касою і сейфом. Лишень бочки з кислими зеленими помідорами, що стояли в крамничці цілорічно, було пожовано й виблюнуто. Свистіли міліціонери, поважно возсідали на червоних машинах пожежники, по калабанях спорожненої крамниці ходила комісія господарників у сталистих, схожих на дядьків, макінтошах.
Напад було вчинено минулої ночі, під ранок.
Увесь день і ніч мене доймали моральні муки. Це було схоже на зубний біль, од якого не порятує навіть сон: і крізь сон чути щеміння нерва. Я володів великою таємницею і як громадянин, комсомолець, ирієць, нарешті — кандидат в благородні гуїгнгнми мусив поділитися нею з ирійською громадськістю. Але, водночас, своєю принциповою відвертістю я задам чимало прикростей дядькові Денису й тітці Дорі, чий хліб їм уже ось четвертий місяць. Після мого свідчення людям відкриється, ким вигодуване страховисько, і що за панцир, якого не пробиває навіть снаряд протитанкового ружжа, носить воно на собі. Родичам моїм буде не з медом, дядько ж Денис ще й після яблучного вина не очухався.
Але по тому в душі моїй пробуджувалося і нуртувало щось більше од раціональних родинних перестрахувань — почуття обов'язку перед громадою і власною совістю. Під ранок вже знав, що приречений відкрити людям правду і, перебувши безсонну ніч, метнувся на П'ятикутки в перукарню. Підстригшись, доїхав автобусом до ирійського майдану, почовгав важкими дерев'яними ногами по вилощеній бруківці до редакційного будинку. Серце мені билося так гучно, що міліціонери на перехрестях тривожно озиралися, в довколишніх будинках подзвонювали шибки, і по тому теревенили, що воно серед білого дня підкопувалося під майдан… Аби заспокоїтись, я зупинився біля газетної вітрини і раптом з газетної сторінки на мене дихнуло свіжим, протверезуючим вітром. У редакційній замітці "Страхополохи, або чудеса на язиках легковірних панікерів" газета "Голос ирійця" писала:
"Останніми днями серед невеликої частини ирійських громадян поширюються панічні чутки про з'яву поблизу нашого славного міста якогось казкового, невідомого науці чудовиська. Більше того, несвідомі панікери поширюють вигадки, буцім згадане міфічне страховисько нещодавно зробило спробу напасти на будинок нашої редакції. Після консультації з авторитетними товаришами з ирійської санстанції, ми впевнено, без жодного сумніву, інформуємо наших шановних читачів, що ніякого, буцімто незнаного, некласифікованого наукою чудовиська нема і бути не може ані поблизу Ирію, ані ніде інше. Ми закликаємо усіх свідомих ирійців протиставити свою принциповість міщанському легковір'ю окремих балакунів. Що ж до редакційного будинку, який нібито пересунуло так зване "чудище Собакаревої гори", то повідомляємо читачів, що ми пересунулися з власної ініціативи, і не просто пересунулися, а в бік будівельного майданчика, аби в такий спосіб колективно, редакцією, наблизитися до нашого буремного життя…"
Мені стало соромно і своїх перестрахів, і моральних мук; весело крокуючи ирійським бульваром, між заінеєних тополь, я до кольок у грудях сміявся з власної глупоти.
Нема в світі нічого страшнішого і підступнішого од людських забобонів!
Дядько Денис повернувся з Жовтого дому задуманий і тихий. Перші дні він тільки й знав, що сидіти біля вікна та пас очима Солом'яну вулицю. Невдовзі почав виходити надвір. Вбирався у валянки, кожух та заячу шапку діда Єврася і з ранку до самісінького вечора непорушно простоював біля воріт, зирячи в небо, — видивлявся завтрашній день. До нього скоро так звикли, що вже й не віталися; зграї ворон та горобців днювали на його шапці, на комірі кожуха і увечері, коли дядько нарешті простував до хати, з ґелґотом, з хрускотінням промерзлих крил спахували в небо. Техніки, що лагодили обірвану лінію, прийняли дядька Дениса за стовпа, і обвішали дротами. Електромонтери повісили на дядькового носа вуличний ліхтар і ми довго економили на світлі.
Навернули дядька на життя солом'янські тривоги.
Після емоційного виступу газети "Голос ирійця" страховисько ніби крізь землю провалилося чи, присоромлене, пішло світ за очі. Поволі затихли наполохані балачки. У крамницях знову лежали сіль, мило й ситець. Дід Єврась уже не згадував про кінець світу, а заклопотано длубався з глиною біля припічка.
І несподівано страховисько нагадало про себе. Нагадало серед білого дня, коли солом'янці чекали біля продуктового магазину на свіжий хліб. Кучмата снігова хмара вихопилася з-за крайніх від поля ирійських хат, велетенським перекотиполем промчала повз магазин, дихнувши в обличчя солом'янчан колючим пилом, і проковтнула машину з хлібом, що наїздила з боку Ирію. Скреготнули гальма, темний клубок шоферового тіла, який встиг в останній мент вискочити з кабіни, покотився на узбіччя бруківки, а хмара вже розверталася, і білий морок засніженої рівнини опускав за нею завісу, сповіщаючи про фінал ще одної драми. А надвечір тітка Дора принесла з пивниці вість про нову оказію. Агроном колгоспу, чиї поля лежали довкола Собакаревої гори, виявив широчезний втоптаний слід від Стрижня до кагатів з картоплею. Притьма відкрили кагати: вони були порожні!