Відчуваючи її дужий потиск, я кажу:
— Добридень, сер.
— Філ,— виправляє він мене.— Так мене звуть. Філ.
— Добридень, Філ, сер,— промовляю я, все ще тиснучи йому руку.
А по хвилі збентеження — переляк, коли містер Кавіллері, випустивши, нарешті, мою руку, обертається до дочки й на повен голос горлає:
— Дженніфер!
А потім вони кидаються одне до одного. Обіймаються. Міцно-міцно. Погойдуються з боку в бік. І все, що містер Кавіллері може сказати з приводу даної ситуації, зводиться до одного слова, повторюваного тепер уже стиха: "Дженніфер!" І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з відзнакою!), зводиться теж до одного слова: "Філ!"
А я відчуваю себе третім-зайвим.
Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами "гарних манер". Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум'яв рекордну кількість італійських тістечок — не менше як по два кожного гатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.
— Він молодець,— сказав Філ Кавіллері своїй дочці.
Що це означає?
Мені не потрібно було визначення слова "молодець". Просто я хотів знати, чим — якими з небагатьох моїх учинків — заслужив на таку похвалу.
Тим, що вгадав, які тістечка — найкращі? Чи тим, що й Філ у потиску моєї руки відчув силу? Чим?
— Я ж казала тобі, що він молодець, Філе,— усміхнулася дочка містера Кавіллері.
— Казала, казала,— погодився її батько.— Але я мусив і на власні очі переконатися. А тепер — переконався.
— Олівере! — звернувся він до мене.
— Слухаю, сер.
— Філ.
— Слухаю, Філ, сер.
— Ти — молодець.
— Дякую, сер. Щиро дякую за ваші слова. Ви знаєте, як я ставлюся до вашої дочки, сер. А тепер — і до вас.
— Олівере,— урвала мене Дженніфер,— чого це ти рюмси розпустив, чого белькочеш, немов шмаркач жовторотий, невже ти...
— Дженніфер,— спинив її містер Кавіллері,— невже ти не можеш обійтися без лайки? Не забувай, що цей сучий син — наш гість!
За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися лише для того, щоб заморити черв'ячка) Філ спробував повести зі мною мову, самі знаєте, про що. Він чомусь забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.
— Давайте я побалакаю з ним по телефону, як батько з батьком,— запропонував він.
— Не треба, Філе, це нічого не дасть.
— Я не можу сидіти згорнувши руки! Як це так — щоб батько відмовився від рідної дитини?!
— Але ж я теж від нього відмовився, Філе.
— Щоб я такого більше не чув! — вигукнув він, скипаючи непідробним гнівом.— Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов — це особлива, рідкісна любов.
— Атож, рідкісна. Надто в моїй родині,— сказав я.
Дженні весь час бігала з кухні до їдальні й назад, отож розмова точилася без її участі.
— Зв'яжи мене з ним по телефону,— знову попросив Філ.— Я все залагоджу.
— Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв'язку. Між нами — холодна війна!
— Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви...
В цю мить Дженні, яка розставляла блюдця, кинула батькові багатозначне:
— Філе...
— Що, Джен?
— Ти згадав про церкву...
— Так.
— Розумієш, воно трохи того... Не клеїться.
— Он як? — звів брови містер Кавіллері. А тоді, зробивши поспішний і неправильний висновок, вибачливо обернувся до мене.— Я... мм... я не маю на увазі обов'язково католицьку церкву, Олівере. Цебто, Дженніфер, звісно, вже сказала тобі, що ми католики. Та про мене — хай це буде твоя церква, Олівере. Я певен, що ваш шлюб Господь благословить у будь-якій церкві.
Одного погляду на Дженні вистачило мені, щоб зрозуміти: в телефонній розмові з батьком вона цього питання не торкалась.
— Олівере, я не наважилася випалити все зразу,— пояснила вона.— Це було б, як обухом по голові.
— Про що мова? — благодушно спитав містер Кавіллері.— Коли вже вам треба бити мене обухом, то бийте, діти! Бийте мене всім, що у вас назбиралося.
— Мова про благословення боже, Філе,— сказала Дженні, уникаючи його погляду.
— Далі, Джен, далі,— голос містера Кавіллері чи не вперше затремтів.
— Розумієш, ми... як це тобі пояснити... Ми проти, Філе,— видавила вона, очима благаючи в мене підтримки.
— Проти бога? Проти будь-якого бога?
Дженні ствердно кивнула.
— Дозвольте мені пояснити,— попросив я.
— Прошу.
— Розумієте, ні я, ні Джен у бога не віримо. І лицемірити не хочемо.
По-моєму, він прийняв це пояснення тільки тому, що дав його я. Можливо, почувши його від Дженні, він ударив би її. Але цього разу вже він був третім зайвим, він був чужинцем. Утупившись очима в підлогу — тому, видно, що не хотів дивитися на нас,— він помовчав, а тоді сказав:
— Гарні мені діла... А чи можна поцікавитися, хто ж у такому разі оформить ваш шлюб?
— Ми самі,— відповів я.
Він приголомшено глянув на дочку — мовляв, невже це правда? Вона кивнула. Я все сказав правильно.
Після тривалої мовчанки він повторив: "Гарні мені діла..." А потім запитав мене, як майбутнього юриста, чи такий шлюб вважатиметься...— як би це сказати — законним, чи що?
Дженні пояснила, що церемонію проведе в Гарварді університетський капелан ("Ага, все-таки капелан",— пробурмотів Філ), а наречений і наречена обміняються відповідними фразами.
— Отже, наречена теж говоритиме? — спитав він так, наче саме це з усього почутого може його доконати.
— Філіппе,— сказала його дочка,— невже ти можеш уявити собі ситуацію, за якої я б мовчала?
— Ні, дитино моя,— відповів він, зобразивши жалюгідну подобу усмішки.— Видно, тобі теж без промови не обійтися.
Коли ми поверталися до Кембріджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.
— Усе було гаразд,— відповіла вона.
10
Містер Вільям Ф. Томпсон, заступник декана юридичного факультету Гарварда, не міг повірити власним вухам.
— Чи правильно я зрозумів вас, містере Берретт?
— Так, містере Томпсон. Ви зрозуміли мене правильно, сер.
Висловити своє прохання мені було нелегко. Не легше було й повторити його.