...Я даю тобі руку!
Я даю своє кохання, цінніше за гроші,
Я даю всього себе перед олтарем і законом.
Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?
Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?
Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені обручку, і ми з Дженні — самі — дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.
Владою, даною йому від громади Массачусетса, містер Тімоті Блаувелт проголосив нас чоловіком і дружиною.
Як подумати, наш "бенкет після матчу" (так назвав його Стреттон) був претензійно непретензійний... Ми з Дженні рішуче відкинули ідею влаштувати вечірку з шампанським, і, оскільки нас було так мало, що все наше товариство могло розміститися в одній кабіні, пішли до Кроніна випити пива. Пригадую, сам Джім Кронін почастував нас з пошани до "найвизначнішого гарвардського хокеїста від часів, коли в компанії грали брати Клірі".
— Отуди к бісу! — вигукнув Філ Кавіллері, стукнувши кулаком по столу.— Він визначніший, ніж усі на світі Клірі.
Гадаю, Філіпп (йому ніколи не доводилося бачити гру гарвардської команди) мав на увазі ось що: хоч як досконало каталися на ковзанах Боббі й Біллі Клірі, а проте жоден із них не спромігся здобути руку і серце його, Філіппа, незрівнянної доньки. Одне слово, ми всі захмеліли і під цим приводом випили ще раз.
Я дозволив Філові заплатити по рахунку і згодом Дженні — рідкісний випадок — похвалила мене за це ("З тебе, Шпаргалето, ще, може, вийдуть люди"). Проводжаючи Філа, на автобусній станції ми трохи розкисли. Тобто пустили сльозу. І він, і Дженні, і я, здається, теж. Пригадую тільки, що очі в мене були на мокрому місці.
Благословивши нас безліч разів, Філ, зрештою, сів в автобус, і ми довго махали йому вслід, аж поки автобус зник з очей. І лиш тоді до мене дійшла жахлива істина.
— Дженні, ми з тобою законні чоловік і дружина!
— Еге ж. Тепер я маю право стати відьмою.
12
Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У найкращому разі нам ледве щастило звести кінці з кінцями. І, до вашого відома, в такому житті немає ані краплі романтики. Пригадуєте славетні рубаї Омара Хайяма, зокрема, де йдеться-про місце в затінку, книжку віршів, хлібину, кухоль вина і таке інше? Замініть книжку віршів трактатом Скотта "Про види опіки", і ви побачите, як чудово ця поетична картина накладалася на моє ідилічне існування. Райське життя? Хай йому біс такому раю! Хіба то рай, коли думаєш, чи дорого коштує книжка віршів ("може, купити її в букініста?") і де нам дадуть у борг той хліб і вино? Та ще — як розжитися на гроші, щоб сплатити борги.
Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, що безперестанку засідав у мене в голові.
— Слухай, Олівере, ходімо сьогодні на п'єсу Беккета.
— Але ж це коштуватиме аж три долари.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я хочу сказати: півтора долара на тебе і півтора долара на мене.
— Що ти хочеш цим сказати? Так чи ні?
— Ні те, ні те. Я кажу лиш одне: це коштуватиме три долари.
Наш медовий місяць ми провели на яхті разом з дітьми, яких було двадцять одне. Я керував тридцятишестифутовим "родсом" від сьомої години ранку й аж поки моїм пасажирам не набридне кататися. Дженні була дитячою вихователькою. Працювали ми в морському клубі в Денніспорті (недалеко від Гейєнніса). Клубові належав великий готель, басейн і кілька десятків котеджів, що їх здавали в оренду відпочиваючим. На одному з менших будиночків я прикріпив уявну меморіальну дошку: "Тут спали Олівер і Дженні — коли не кохалися". Треба віддати належне нам обом: хоча ми з Дженні цілий день чутливо ставилися до клієнтів — адже їхні "чайові" були не останнім засобом поповнення нашого бюджету — проте одне до одного ми ставилися теж чутливо. Я кажу "чутливо", бо мені бракує слів, щоб змалювати, що означає кохати Дженніфер Кавіллері і бути її коханим. Пробачте, я хотів сказати Дженніфер Берретт.
Перед виїздом у Кейп-Код ми знайшли в Норт-Кембріджі дешеву квартирку. Власне кажучи, то був уже не Норт-Кембрідж, а містечко Соммервіл, і будинок перебував, як сказала Дженні, "в аварійному стані". Будували його з розрахунку на дві родини, потім у ньому зробили чотири квартири, за які хазяїн правив чималі гроші, хоч сказано було: "здаю за дешеву плату". Але куди подітися убогим молодятам? Ціни на ринку диктує продавець.
— Як на твою думку, чому пожежна інспекція не заборонила мешкати в цій халупі? — запитала мене Дженні.
— Мабуть, інспектори просто бояться зайти всередину,— відповів я.
— Я теж боюся.
— Але ж у червні ти не боялася.
(Ця розмова відбулася у вересні, коли ми повернулися з моря.)
— Тоді я ще не була одружена. А тепер, як заміжня жінка, вважаю, що це місце зовсім непридатне для житла.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Поговорю з чоловіком. Він вживе заходів.
— Чоловік — це я.
— Справді? Доведи, що ти мій чоловік.
— Як саме? — запитав я, перелякано подумавши: "Невже тут, на вулиці?"
— Перенеси мене через поріг.
— Навіщо? Ти ж не віриш у забобони?
— Перенеси, а потім я вирішу, вірити чи не вірити.
Гаразд. Я схопив її, подолавши п'ять сходинок, виніс на ґанок.
— Чому ти став? — запитала вона.
— Хіба це не поріг?
— Звичайно, ні.
— Я бачу наше прізвище на табличці біля дзвінка.
— Це не справжній поріг. Ану, гайда вгору, індиче!
До нашої "справжньої" домівки було двадцять чотири сходинки, і на-півдорозі мені довелося стати, щоб віддихатись.
— Чому ти така важка? — запитав я.
— А що коли я вагітна?
Мені ще дужче забило дух.
— Справді? — зрештою вимовив я.
— Ага! Злякався?
— Ні.
— Не бреши, Шпаргалето.
— Таки злякався. На хвилину в мені щось похололо.
Я виніс її нагору.
То була чудова, але рідкісна хвилина, коли слово "скрута" здавалося зовсім недоречним.
Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався,— у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.