– Здорові були, друзяки! – сказав містер Пеготті, сідаючи. – Як життя?
Усі ми відповіли щось, вітаючи його. Тільки місіс Геммідж хитнула головою, не підводячи очей від рукоділля.
– Що трапилося? – спитав містер Пеготті, ляснувши долонями. – Збадьорися, стара!
Але місіс Геммідж була неспроможна збадьоритися. Вона витягла стару чорну шовкову хустинку і витерла собі очі. Більше вона вже не клала до кишені цю хустинку, раз у раз витирала очі і тримала її напоготові.
– Що трапилося, чорт забирай? – повторив містер Пеготті.
– Нічого, – відказала місіс Геммідж. – Ви прийшли з "Доброї згоди", Дене?
– Атож, я трохи перепочив у "Добрій згоді" сьогодні ввечері, – сказав містер Пеготті.
– Шкода, що я змушую вас ходити туди, – зазначила місіс Геммідж.
– Змушуєте? Та мене й змушувати не треба, – добродушно засміявся містер Пеготті. – Мене самого туди тягне.
– Дуже тягне, – відповіла місіс Геммідж, похитуючи головою і витираючи очі. – Так, так, дуже тягне. Шкода, що це через мене вас тягне туди з такою силою.
– Через вас? Зовсім не через вас! – сказав містер Пеготті. – Ви ж навіть не вірите в те, що кажете.
– Ні, ні, це правда, – плакала місіс Геммідж. – Я знаю, хто я така! Я знаю, що я самітна, всіма забута істота, і не тільки все йде мені наперекір, але я сама також усім іду наперекір. Так, так, я відчуваю дужче, ніж інші люди, і я виявляю свої почуття. Ось де моє лихо.
Спостерігаючи всю цю сцену, я не міг утриматися від думки, що це лихо поширюється і на деяких членів цієї сім'ї, крім місіс Геммідж. Але містер Пеготті не зробив такого зауваження і тільки знову попросив місіс Геммідж збадьоритись.
– Я не така, якою хотіла би бути, – вела далі місіс Геммідж. – Зовсім не така. Я знаю, яка я. Лихо моє змушує мене докучати всім. Я відчуваю своє лихо і тому всім докучаю. Я хотіла б не відчувати, але не можу. Хотіла б я звикнути до свого лиха, але неспроможна. Я тут усім у цьому домі надокучила. Це мене й не дивує. Я і сестрі вашій надокучила, і мастерові Деві.
Тут я раптом розчулився і злякано закричав:
– Ні, зовсім ні, місіс Геммідж!
– Не слід мені тут жити, – продовжувала місіс Геммідж. – Це невдячність з мого боку. Краще мені піти до богадільні і там умерти. Я самітна, всіма забута істота, і краще мені вже нікому тут не докучати. Коли всі речі докучають мені, а я змушена сама всім докучати, то хай уже собі на докуку їду я жити з милостині. Дене, піду я краще до богадільні, помру, і ви спекаєтеся мене.
По цій мові місіс Геммідж пішла спати. Тоді містер Пеготті оглянув нас усіх і з виразом найглибшого співчуття на обличчі пошепки сказав:
– Згадує про свого старого!
Я не зовсім зрозумів, на якому старому зосереджує свої думки місіс Геммідж. Але, вкладаючи мене спати, Пеготті пояснила, що її брат говорив про покійного містера Гемміджа. У таких випадках її брат завжди був певен, що місіс Геммідж згадує про свого старого; це дуже зворушує його. Згодом, коли він лежав уже в гамаку, я почув, як він повторював Гемові:
– Бідолашна! Все згадує про свого старого!
І щоразу, коли Місіс Геммідж починала рюмсати (а це траплялося кілька разів від часу мого перебування в Ярмуті), містер Пеготті завжди з найніжнішим співчуттям повторював цю фразу.
Два тижні пролетіли дуже швидко, без будь-яких змін, крім змін у часі припливу і відпливу. З приливом і відпливом узгоджувалися від'їзди в море містера Пеготті й Гема та їхнє повернення додому. Коли Гем бував незайнятий, він іноді гуляв з нами, показував нам човни й кораблі, а раз чи два їздив з нами шлюпкою. Не знаю, чому певні враження завжди пробуджують у нашій душі спогади про одне певне місце: така, мабуть, властивість більшості людей, особливо щодо їхніх дитячих асоціацій. Коли я почую чи прочитаю назву "Ярмут", пригадую один недільний ранок на березі: дзвони кликали до церкви, маленька Ем'лі притулилася до мого плеча, Гем лінькувато кидав камінці у воду, і сонце, розітнувши важку запону туману, відкрило нам кораблі, схожі на свої ж довгі тіні.
Нарешті настав день від'їзду додому. Я тримав себе в руках, коли прощався з містером Пеготті та місіс Геммідж, але відчай через розставання з маленькою Ем'лі вбивав мене. Ми йшли рука в руці до шинку, де на нас чекав візник. Там, на дорозі, я обіцяв писати їй листи (і потім цієї обіцянки дотримав, склавши листа такими величезними літерами, якими здебільше оголошують про винаймання квартири). Розпач сповнював нас обох, і якщо будь-коли в житті я мав рану в моєму серці, то вона з'явилася саме в той день.
Увесь час, поки був у гостях, я, невдячний, майже або зовсім не згадував свій дім. Але щойно вирушили ми в зворотний шлях, як моє дитяче сумління докірливо заговорило в мені. І що більше я занепадав духом, то сильніше відчував, що мій дім – моє рідне гніздо, а моя мати – мій друг і моя втіха.
Ця думка дедалі більше опановувала мене. Що ближче ми під'їздили та що знайоміші ставали краєвиди на нашому шляху, то більше жадав я дістатися додому і кинутися в обійми моєї матері. Але Пеготті, замість того, щоб розділити моє палке бажання, намагалася (хоч і лагідно) притамувати його, і вигляд у неї був якийсь збентежений і непевний.
Тим не менш, ми мали вже дістатися "Блендерстонських Граків", якщо візникова кобила була б така люб'язна нас довезти – і вона довезла. Як добре пригадую я той холодний сірий вечір, те похмуре небо, котре загрожувало дощем.
Двері відчинились, і я, сміючись і плачучи водночас, задихаючись від хвилювання, кинувся до своєї матері. Але то була не вона, а якась незнайома служниця.
– Як, Пеготті! – зажурився я. – Хіба ж вона ще не повернулася додому?
– Ні, ні, мастере Деві, – відповідала Пеготті, – вона вже повернулася додому. Почекайте трохи, мастере Деві, я… я щось скажу вам.
Через хвилювання та природну свою незграбність Пеготті, вибираючись з візка, начепила на себе якісь дивні фестони, але я був занадто збентежений і заклопотаний, щоб зауважити їй на це. Коли вона нарешті вилізла, то взяла мене за руку, відвела до кухні й зачинила двері.
– Пеготті! – сказав я, зовсім наляканий. – Що трапилося?
– Нічого не трапилося, боронь боже, любий мастере Деві! – відповіла вона, вдаючи веселість.