Я думав про все, що було сказано. Думками я ще повертався до деяких слів, що чув їх у докторовому кабінеті. "Нема в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у намірах і думках", "перший помилковий порив недосвідченого серця", "моя любов тверда, як скеля". Але ось ми підійшли до дому; зім'яте листя лежало під ногами, і дув осінній вітер.
VIII. Звістка
Минуло близько року після мого одруження, якщо тільки не зраджує мене пам'ять, не зовсім міцна на числа. Якось увечері я повертався додому після самотньої прогулянки, обмірковуючи книжку, яку я тоді писав (успіх мій все збільшувався внаслідок моєї завзятої праці, і в той час я писав свій перший роман). Проходив я повз будинок місіс Стірфорс, що траплялося зі мною досить часто відтоді, як я оселився в Гайгеті. Я намагався уникати наближення до цього місця, коли мав можливість іти іншим шляхом, але складно було його знайти, не роблячи великого гаку, і тому я часто ходив цією дорогою.
Поспішно йдучи повз цей будинок, я ніколи не дозволяв собі глянути на нього більше ніж один раз. Вигляд цієї будівлі завжди був похмурий і сумний. Вікна жодної з кращих кімнат не виходили на дорогу; вузькі старомодні вікна з важкими рамами, які ніколи не були привітними, тепер здавалися суворими, щільно і назавжди зачиненими. Через брукований майданчик крита галерея вела до входу, яким ніхто не користувався; сходи освітлювалися з круглого вікна, яке, дивно відрізняючись від усіх інших, одне тільки лишалось не темним; але й тут усе було в цілковитому занепаді. Не пам'ятаю, чи помічав я колись світло в цьому будинку. Хтось чужий на моєму місці, мабуть, подумав би, що за стінами лежить труп якогось бідолашного бездітного волоцюги. Якби ця місцевість була для мене зовсім незнайома, то, мабуть, спостерігаючи цю незмінну будівлю, я тішив би себе вигадками дотепних гіпотез щодо неї.
У будь-якому разі, я намагався думати про це якомога менше. Але душа моя не так легко проходила повз те місце, як тіло; і вигляд цієї похмурої будівлі пробуджував у мені цілий ряд смутних думок. Саме цього вечора черга таких думок, перемішаних зі спогадами дитинства, мріями юнацтва, привидами напівсформованих надій, тьмяними тінями розчарувань, які ледь-ледь вирізнялись у моїй свідомості, з амальгамою досвіду та фантазій, повільно проходила через мій мозок. Віддавшись темним думкам, машинально продовжував я свій шлях. Раптом голос, що залунав біля мене, змусив мене здригнутися.
То був жіночий голос. Я незабаром впізнав, що то говорила маленька покоївка місіс Стірфорс, яка носила раніше блакитні стрічки на своєму чепчику. Тепер вона зняла їх, очевидно для того, щоб пристосувати свою зовнішність до зміненого вигляду будинку; чепчик її був прикрашений двома бантами скромного коричневого кольору.
– Чи не будете ви, сер, люб'язні зайти до нас і поговорити з міс Дартль?
– Хіба міс Дартль послала за мною? – спитав я.
– Не сьогодні, сер, але то байдуже. Міс Дартль два чи три вечори тому помітила, що ви пройшли повз наш будинок, і наказала мені сидіти з шитвом на ґанку та чекати, доки ви пройдете знову, щоб попросити вас зайти.
Я повернувся і дорогою спитав свою провідницю, як почувається місіс Стірфорс. Покоївка відповіла, що її пані постійно хвора і нечасто виходить зі своєї кімнати.
Коли ми ввійшли, мені вказали на сад, де була міс Дартль. Залишений на самоті, я мусив особисто оголосити про свою присутність. Молода леді сиділа на лаві в кінці тераси, звідки розгортався краєвид великого міста. Вечір був хмарний, якесь бліде світло сяяло на небі; немов покривлений, відкривався в далечині пейзаж, і де-не-де якісь більші будівлі випиналися на тлі зловісного сяйва. Здалося мені, що таке тло цілком пасує цій понурій жінці.
Вона помітила моє наближення і підвелася мені назустріч. Здалася вона тоді мені ще більш блідою і худорлявою, ніж під час нашої останньої зустрічі – її полум'яні очі блищали яскравіше, і шрам вимальовувався ще різкіше.
Наша зустріч була не дуже ніжною. Після останнього побачення ми розійшлися, гніваючись одне на одного. Її обличчя виявляло зневагу, яку вона не намагалася приховати.
– Мені доповіли, що ви бажаєте поговорити зі мною, міс Дартль, – сказав я, зупиняючись перед нею і спершись рукою на спинку лави.
Горда леді знаком запросила мене сісти, але я відмовився від цієї честі.
– Скажіть, будь ласка, чи знайшли ви цю дівчину? – спитала міс Дартль.
– Ні.
– А проте вона втекла!
Я помітив, що її тонкі губи тремтять, наче жадають висловити бідолашній докір.
– Втекла? – повторив я.
– Так. Від нього, – сказала вона, зареготавшись. – Якщо її досі не знайшли, то, може, ніколи й не знайдуть. Можливо, вона вже померла.
При цьому погляд її змальовував таку погордливу жорстокість, якої ніколи не бачив я на жодному обличчі.
– Бажання смерті, – сказав я, – може бути наймилосерднішим вашим бажанням щодо цієї нещасної дитини. Я радий, що час пом'якшив ваші почуття, міс Дартль.
Вона не вдостоїла мене відповіді; натомість, обернувшись до мене і знову саркастично засміявшись, вона промовила:
– Друзі цієї чудової і покривдженої юної леді є і ваші друзі. Ви їхній оборонець і захисник їхніх прав. Чи хочете ви знати, що відомо про неї?
– Так, – сказав я.
Вона підвелася, злобно посміхаючись, відступила на кілька кроків до оповитої гостролистом стіни, що відділяла цей моріжок від палісадника, і крикнула гучним голосом, немовби кличучи якогось брудного звіра:
– Сюди!
Глянувши на мене через плече з тим самим виразом, вона додала:
– Ви, звичайно, зараз стримаєте пориви шляхетного заступництва або помсти, містере Копперфілд?
Я схилив голову, не знаючи, що на думці в цієї жінки.
– Сюди! – гукнула вона знову.
Вона повернулася в супроводі респектабельного містера Літтімера, який, аніскільки не гублячи своєї респектабельності, вклонився мені і став позаду міс Дартль. Її демонічна поваба, – почуття тріумфу, у якому, як не дивно, було щось жіноче і привабливе, коли ця горда красуня схилилася на лаву між нами, – була гідна жорстокої принцеси з казки.
– Ну, – владно сказала вона, не вшановуючи його поглядом, і торкнулася своєї тремтливої давньої рани, можливо, більше з задоволенням, ніж із болем. – Розкажіть містерові Копперфілду про цю втечу.