Дівчина, за якою ми стежили, наче одна з речей, що їх викинула на берег ріка та залишила загнивати та розпадатися, спустилася до краю ріки і стояла самітна і мовчазна серед нічного пейзажу, вп'явши свій погляд у брудний вир води. Кілька човнів і барок стояло в намулі, і ми змогли підійти до дівчини досить близько, лишаючись непомітними. Тоді я зробив знак містерові Пеготті, щоб він лишався на своєму місці, і вийшов з тіні, бажаючи негайно почати розмову. Не без тремтіння підійшов я до цієї самітної постаті; похмурий кінець її шляху і вираз, з яким стояла вона, майже схована тінню залізного мотлоху, поглядаючи на кривулясті відблиски могутнього потоку, сповнювали мене жахом.
Мабуть, вона розмовляла сама з собою. Захопившись спогляданням води, вона спустила шаль зі своїх плечей і перебирала її в руках з таким диким і тривожним виглядом, що більше скидалася на сновиду. Я знаю і ніколи не забуду, як побачив в її дивній поведінці щось таке, що переконало мене – вона кинеться у воду зараз, на моїх очах, – і я схопив її за руку та сказав:
– Марто!
Вона злякано скрикнула і почала вириватися з моїх рук з такою силою, що навряд чи я був би спроможний утримати її сам; але рука, міцніша, ніж моя, схопилася за неї в цю хвилину. Бідолашна підвела злякані очі на свого противника і, впізнавши його, зробила ще одне зусилля і знесилена впала на землю. Ми перенесли її від води до найближчого місця, де лежало сухе каміння. Крики й зойки її роздирали душу. Деякий час сиділа вона серед каміння, підтримуючи свою голову обома руками.
– О, ріка! – у розпачі вигукнула вона. – О, ріка!
– Тихіше, тихіше, – сказав я. – Заспокойтесь.
Але вона все ще повторювала ті самі слова знову й знову: "О, ріка!"
– Я знаю, що вона подібна до мене! – вигукнула вона. – Я знаю, що я належу їй. Я знаю, що це найкращий друг для такої, як я. Вона теж тече з сільських місцевостей, де колись була вона чистою! І вона тече через похмурі, брудні, жалюгідні вулиці. І вона поспішає, як і моє життя, до вічно бурхливого великого моря. І я відчуваю, що мушу йти разом з нею.
Я ніколи не знав розпачу, доки не почув тону її слів.
– Я не можу розлучитися з нею, я не можу забути її. Вона ввижається мені вдень і вночі. У цілому світі нема нічого іншого, для чого так годилася б я, і що так годилося б для мене. О, жахлива ріка!
У мене промайнула думка, що на обличчі свого супутника, який дивився нерухомо і мовчки на нещасну жінку, я міг би прочитати долю його племінниці, навіть якби не знав про неї зовсім нічого. Ніколи ще ні на малюнку, ні в справжньому житті суміш жалю і остраху не зображувалася перед моїми очима так виразно. Він захитався, немов готовий був упасти, і рука його – я схопив її, бо його вигляд злякав мене – була смертельно холодна.
– Вона тепер марить, – шепнув я йому. – За деякий час вона говоритиме інакше.
Не знаю, що хотів він сказати у відповідь. Він ворухнув губами, немов кажучи щось, але лише вказав на бідолашну простягнутою рукою.
Новий крик розпачу вирвався з грудей Марти. Вона знову сховала своє обличчя серед каміння і лежала біля ніг наших, як втілення безсилого приниження і нещастя. Знаючи, що треба трохи почекати, коли можна буде звернутися до неї з якимсь запитанням, я спинив свого товариша, який хотів був її підвести, і ми обидва стояли мовчки, доки вона не заспокоїлася.
– Марто, – сказав я потім, нахилившись і допомагаючи їй встати (вона, очевидно, хотіла підвестися, щоб піти геть, але була така слабка, що притулилася до човна). – Чи знаєте ви, з ким це я?
Вона пролепетала:
– Знаю.
– Чи знаєте ви, що ми давно стежили за вами?
Вона похитала головою. Вона не дивилася ні на нього, ні на мене, але покірно стояла перед нами і, очевидно, несвідомо тримала шаль і капелюшок в одній руці, а другу, стиснувши в кулак, приклала до лоба.
– Якщо ви достатньо заспокоїлися, – сказав я, – щоб говорити про те, що так цікавило вас – хай небо допоможе вам згадати про це – тієї ночі, коли йшов такий жахливий сніг…
Вона знову заридала і невиразно пробурмотіла кілька слів подяки за те, що я тоді не відігнав її від дверей.
– Не треба мені говорити про саму себе, – сказала вона за кілька секунд. – Я погана, я пропаща! У мене нема жодних сподівань. Але скажіть йому, сер, – вона відсахнулася від нього, – якщо ви не занадто гніваєтеся на мене, що я ніколи нічим не була причиною його лиха.
– Ніколи вас і не обвинувачували в цьому, – відповів я таким самим серйозним тоном.
– То ви, якщо не помиляюся, – сказала вона тремтячим голосом, – приходили на кухню в той вечір, коли вона з таким співчуттям поставилася до мене; коли вона була така ласкава зі мною, не знехтувала мною, як усі інші, і так шляхетно допомогла мені? То ви були, сер?
– Так, ви праві, – відповів я.
– Я вже давно була б на дні ріки, – сказала вона, жахливим поглядом подивившись на воду, – якби хоч у думках завдала їй колись шкоди. Не прожила б я й однієї ночі, якби не була вільна від усякої участі в її загибелі.
– Причина її втечі нам занадто добре відома, – сказав я. – Ви тут абсолютно не винні; ми цього певні, ми це знаємо.
– О, я могла б бути значно кращою до неї, якби в мене було краще серце! – вигукнула дівчина у щирому розпачі. – Вона була завжди добра до мене, завжди знаходила для мене якесь миле, справедливе слово. Чи могла я після того бажати, щоб вона зробилася такою ж, як і я? Коли я позбулася всього, чим життя буває цінним, то найжахливішою думкою для мене було розлучитися з нею назавжди.
Містер Пеготті стояв з опущеними очима, спершись однією рукою на борт човна і другою закривши своє обличчя.
– Ще до тієї снігової ночі, – вела далі Марта, – я довідалася про все, що трапилось, і тоді найбільше тривожила мене думка, що люди згадають, як ця шляхетна дівчина вшановувала мене розмовою, і, без сумніву, скажуть, що то я звернула її з істинного шляху. Небо знає, що я охоче померла б, аби повернути їй добре ім'я!
Вона, давно вже забувши, як контролювати себе, відчувала жахливий розпач і муки каяття.
– Але що я кажу? Що означає для мене вмерти? Я згодилася б жити! – скрикнула вона. – Жити й постаріти на цих жалюгідних вулицях, згодилася б вештатись у темряві з кутка в куток, зневажена всіма, бачити, як займається день серед блідих будинків, і згадувати, як колись це сонце осяювало мою кімнатку і пробуджувало мене... я й на це згодилася б, щоб урятувати її!