– Ніде не може бути кращої нагоди, – відповіла моя бабуся, – для людини порядної і працьовитої.
– Для людини порядної, – повторила місіс Мікоубер діловито, – і працьовитої. Справедливо. Ясно, що саме Австралія є найкращою сферою для діяльності містера Мікоубера.
– Я глибоко переконаний, шановна леді, – сказав містер Мікоубер, – що за даних обставин то є край, єдиний край саме для мене і для моєї сім'ї, і що справи підуть на краще на тому березі. Це невелика віддаль, порівняно кажучи; і хоч ваша ласкава пропозиція заслуговує на обговорення, але запевняю вас, що це тільки формальність.
Чи забуду я колись, як він миттю віддався сангвінічним мріям про майбутнє багатство, і як місіс Мікоубер незабаром почала розмову про звички кенгуру? Чи можу я згадати колись про кентерберійську вулицю в базарний день і не згадати водночас про Мікоубера, як він, проводжаючи нас назад, всіма своїми уривчастими суворими манерами виявляв звички тимчасового відвідувача нашого краю, а на волів, які проходили повз нас, дивився очима австралійського фермера?
XV. Ще один погляд на пройдений шлях
Я мушу спинитися ще раз. О, моя дитинко-дружино, ось проходить серед юрби, що метушиться в моїй пам'яті, одна постать, спокійна й мирна. Вона в своїй невинній любові й дитячій красі говорить: зупинись і згадай про мене, повернись і подивися на Маленьку квітку, що в'яне й хилиться до землі!
І я роблю це. Все інше затьмарюється і зникає вдалині. Я знову з Дорою в нашому котеджі. Не знаю, як довго вона хворіла. Я так звик до цього, що не можу вирахувати часу. Він недовгий, якщо лічити на тижні або місяці, але якщо вимірювати моїми переживаннями та стражданнями, то був довгий і тяжкий час.
Мені перестали казати: "Почекайте ще кілька днів". Помалу я почав побоюватися, що вже не засяє день, коли я знову побачу мою дитинку-дружину, яка бігає у сонячному світлі зі своїм старим другом Джіпом.
Він якось відразу дуже постарів. Можливо, він у своїй господині не бачить уже того, що робило його молодшим. Так чи так, але він нидіє, дивиться кволо, лапи його слабкі, і моя бабуся сумує, що він більше не нападає, а тихо підповзає до неї і ніжно лиже їй руку, коли вона сідає біля ліжка Дори.
Дора лежить і посміхається нам, вона прекрасна і не вимовляє жодного нетерплячого слова, жодної скарги. Вона каже, що ми дуже добрі до неї, що вона бачить, як її милий уважний хлопчик мучиться, як моя бабуся сну не знає, все вартує, все турбується і метушиться. Іноді маленькі птахоподібні леді, тіточки, приходять відвідати її, і тоді ми балакаємо про день нашого весілля і про всю ту щасливу пору.
Що за дивний спокій, що за нерухомість, здається, запанувала в моєму житті і взагалі в усьому житті нашого дому і за дверима, коли я сиджу в мирній, затіненій, охайній кімнаті, а блакитні очі моєї дитинки-дружини звернені до мене, а її пальчики обвивають мою руку. Багато, багато годин просидів я так, але тільки три епізоди найсвіжіше збереглися в моїй пам'яті.
Ранок. Дора, причепурена руками моєї бабусі, показує мені, як її прекрасні кучері все ще вміють звиватися кільцями на подушці, і які вони довгі та блискучі, і як вона любить носити їх легко згорнутими в сітці.
– Не тому, що я досі пишаюся ними, хлопчисько ти мій, – каже вона, коли я всміхаюсь, – а тому, що ти ж колись вважав їх гарними, ще й тому, що коли я вперше почала думати про тебе, я глянула в дзеркало і спитала себе: чи радий ти будеш мати локон цього волосся? О, який у тебе був нерозумний вигляд, Доді, коли я подарувала тобі той локон!
– Це було того дня, коли ти малювала квіти, які я подарував тобі, Доро, і коли я сказав тобі, як сильно тебе люблю.
– Ах, але тоді мені не хотілося розповідати тобі, – каже Дора, – як я плакала над ними, сама не знаю чому. Коли я знову зможу бігати, як раніше, ми підемо подивитися на ті місця, де ми були такі дурненькі, правда ж, Доді? І погуляємо знову по старих місцях. І не забудемо бідолашного тата.
– Так, неодмінно побуваємо там і знову проживемо кілька щасливих днів. Отже, тобі треба поспішати одужати, серденько!
– О, я незабаром одужаю! Мені вже настільки краще, що ти й уявити не можеш!
Вечір. Я сиджу на тому самому стільці, біля того самого ліжка, і те саме обличчя обернуте до мене. Ми мовчимо, й усмішка грає на її обличчі. Я припинив носити мою легку ношу вгору і вниз по сходах. Вона лежить тут цілий день.
– Доді!
– Люба моя Доро?
– Ти назвеш безглуздим те, що я тобі скажу... після того, що ти розповідав зараз про хворобу містера Вікфілда. Я хочу бачити Агнес. Мені дуже треба побачити її.
– Я напишу їй, моя мила.
– Напишеш?
– Негайно.
– Який добрий, милий хлопчик! Доді, візьми мене на руки. Справді, серденько, це не примха. Це не нерозумна витівка. Мені треба, дуже треба побачити її!
– Я певен цього. Варто мені тільки сказати їй, і вона, безперечно, приїде.
– Тобі дуже нудно, коли ти тепер буваєш унизу, правда ж? – шепоче Дора, обійнявши мою шию.
– Як же це може бути інакше, любове моя, коли я бачу твоє порожнє крісло?
– Моє порожнє крісло! – вона на деякий час мовчки горнеться до мене. – І тобі справді не вистачає мене, Доді? – питає вона, підіймаючи до мене очі і ясно всміхаючись. – Навіть мене дурненької, нерозумної?
– Серце моє, кого ж іще на землі могло б мені не вистачати більше!
– О, милий мій! Я така щаслива, хоч і така сумна...
Вона ближче пригортається до мене й міцно обіймає. Вона сміється і ридає, а потім заспокоюється і стає зовсім щасливою.
– Я зовсім щаслива, – каже вона. – Тільки передай від мене щирий привіт Агнес і скажи їй, що мені дуже, дуже, дуже треба побачити її, більше мені нічого не лишається бажати.
– Крім того, щоб одужати, Доро.
– Ах, Доді! Іноді я думаю... ти знаєш, я завжди була дурненькою дитинкою... що цього вже ніколи не станеться.
– Не кажи такого! Доро, серце моє любе, не думай про це!
– Не буду, якщо зможу, Доді. Але я дуже щаслива, хоч мій любий хлопчик так сумує на самоті, перед порожнім кріслом своєї дитинки-дружини.
Ніч. Я все ще біля неї. Агнес приїхала, пробула з нами цілий день і вечір. Вона, моя бабуся і я сиділи з Дорою зранку. Ми не багато говорили, але Дора була дуже задоволена і весела. Тепер ми самі.