– І в таких випадках, сер, – сказав він, – я буваю надзвичайно нервовий. Я не можу терпіти так званих крутих заходів щодо пацієнтів. Це мене робить зовсім, так би мовити, нелюдяним. Знаєте, що я довго не міг опам'ятатися після поведінки тієї грізної леді, з якою ми разом чекали вночі на ваше народження, містере Копперфілд?
Я відповів йому, що завтра рано-вранці їду до тієї самої грізної леді, і що вона – одна з найніжніших і найдобріших жінок, у чому переконався б і сам містер Чілліп, коли б познайомився з нею краще. Але його налякала вже сама тільки думка про можливість будь-коли зустрітися з цією особою. Він перепитав з блідою посмішкою: "Невже це правда, сер? Чи це можливо?" – і майже відразу після цього наказав подати свічку і негайно вирушив до своєї спальні, немовби не вважав себе в безпеці у будь-якому іншому місці. Він стояв досить міцно на ногах, але я певний, що його лагідний пульс робив два чи три зайві удари на хвилину, бо такої тривоги він не зазнавав з того самого часу, коли моя бабуся, розчарувавшись, замахнулася на нього своїм капелюшком.
Відчуваючи велику втому, я також пішов спати; це вже було опівночі. Наступний день провів я у дуврському диліжансі; здоровий і неушкоджений ввійшов я до старої вітальні міс Бетсі, де вона, озброєна тепер окулярами, сиділа за чаєм. Бабуся, містер Дік і моя мила стара Пеготті зустріли мене з розкритими обіймами і радісними сльозами. Коли, після перших вигуків, розмова наша набрала спокійного тону, я розповів бабусі про свою зустріч з містером Чілліпом і про страшні спогади, що їх він досі зберігає про неї; це зробило їй невимовну приємність. Вона і Пеготті довго з цього приводу розмовляли про другого чоловіка моєї бідолашної матері і про його сестру, "цю жінку, яка вбиває", що їй ані за які кари та ні за які муки на світі бабуся моя не згодилася б подарувати інше ім'я, прізвище або характеристику.
ХХІІ. Агнес
Залишившись наодинці, ми з бабусею заговорилися до пізньої ночі. Я довідався, що емігранти надсилали на батьківщину листи, сповнені радісних сподівань. Містер Мікоубер справді переказав кілька невеличких грошових сум у рахунок тих "фінансових зобов'язань", що їх він оформлював так діловито, як між людиною і людиною. Дженет, поступивши на службу до моєї бабусі після повернення її до Дувра, остаточно покінчила з відреченням від чоловіків, уклавши шлюбний союз із успішним власником таверни. Бабуся також поставила хрест на цьому принципі та всіляко сприяла молодим людям і навіть сама присутня була на їхньому весіллі. Про все це, щоправда, я вже частково знав з листів, отриманих за кордоном. Містера Діка, звичайно, ми також не забули. Бабуся моя повідомила мене, що він якнайстаранніше переписує все, що трапляється йому під руку, і завдяки такій праці спромігся відсунути на достатню віддаль короля Карла Першого; і яка для неї велика втіха та винагорода, що містер Дік живе вільним та щасливим життям, замість того, аби замкненим монотонно коротати свій вік, і що ніхто крім неї не знає і не може знати, що за людина містер Дік.
– А коли, Троте, – сказала моя бабуся, злегка поплескуючи мене по руці своєю долонею, – ти збираєшся поїхати до Кентербері?
– Я винайму коня і поїду верхи завтра вранці, бабусю, якщо тільки ви не хочете проїхатися зі мною разом.
– Ні! – з властивою їй гостротою відповіла бабуся. – Я вже краще лишатимуся на місці.
– Тоді я поїду верхи, – сказав я. – Я б і сьогодні не зміг без зупинки проїхати через Кентербері, якби їхав до будь-кого іншого, а не до вас.
Їй дуже сподобались ці слова, але вона відповіла:
– Чого там, Троте, мої старі кістки почекали б і до завтра.
І вона знову легенько поплескала по моїй руці, а я замислено задивився у вогонь.
Замислено, бо не міг я опинитися знову тут, так близько від Агнес, і не відчути знову тих докорів і жалю, що так довго мучили мене. То були не жорстокі докори, бо вони навчили мене того, про що я не міг довідатися, коли молоде життя все лежало переді мною; а все-таки то були докори. Мені здалося, ніби бабуся знову говорить: "Ах, Троте! Сліпий, сліпий, сліпий!" І цього разу я краще зрозумів її.
Ми обоє мовчали кілька хвилин. Підвівши очі, я помітив, що вона все ще пильно спостерігає за мною. Мені здалося навіть, що вона стежить за ходом моїх думок.
– Ти побачиш, що батько її – вже сивий старий, – сказала моя бабуся, – хоч він щодо всього іншого став кращою людиною, виправився. Тепер він уже не вимірює всі людські прагнення, радості і лиха однією вузькою лінійкою. Повір мені, дитинко, що такі речі дають наслідки, і, буває, непоправні, перш ніж устигнеш їх виміряти будь-якою лінійкою.
– Я з вами цілком згодний, – сказав я.
– Ти побачиш, що Агнес така сама добра, така прекрасна, така розумна, безкорислива, як і раніше, як і завжди. Якби я знала вищу хвалу, Троте, то хвала ця належала б їй.
Не було для неї вищої хвали; не було для мене сильнішого докору. О, як далеко я збочив з прямого шляху!
– Якщо вона навчає юних дівчат бути такими, як вона сама, – сказала моя бабуся, і сльози навернулись їй на очі, – то небо знає, що життя її не минеться марно. Бути корисною іншим і щасливою – ось її мета. Так вона сама сказала. Та хіба ж може вона бути інакшою, ніж корисною і щасливою!
– Чи є в Агнес якийсь... – я думав уголос, але не наважився до кінця висловити свою думку.
– Що? Га? Якийсь хто? – різко перепитала моя бабуся.
– Якийсь наречений, – сказав я.
– Дюжина! – скрикнула моя бабуся з якоюсь гнівною гордістю. – Вона могла б вийти заміж двадцять разів, мій любий, поки ти мандрував за кордоном.
– Безперечно, – сказав я. – Безперечно. Але чи є в неї якийсь наречений, що був би гідний її? Агнес не може звернути уваги на абикого.
Бабуся деякий час сиділа мовчки, замислено спершись підборіддям на руку. Повільно підвівши погляд на мене, вона сказала:
– Я підозрюю, що в неї є щира прихильність, Троте.
– Взаємна? – спитав я.
– Троте, – поважно відповіла моя бабуся, – я не можу сказати. Я не мала ніякого права говорити навіть те, що сказала. Агнес не довірила мені цієї таємниці, але я підозрюю.
Її пильний і збентежений погляд (вона навіть здригнулася) переконав мене більше, ніж будь-коли, що вона справді стежила за ходом моїх недавніх думок. Я підбив підсумок усім рішенням, зробленим мною в ці довгі дні і ночі, і всім хвилюванням мого серця.