– За такої нагоди я попрошу вас, мастере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – випити ще трохи джину з мускатним горіхом (бо ми вже покуштували трохи цього напою) – на спогад про моїх тата і маму.
– Вони померли, мем? – спитав я, вшанувавши цей тост стаканчиком джину.
– Моя мама покинула цей світ, – сказала місіс Мікоубер, – коли труднощі містера Мікоубера ще не почались, або принаймні, коли вони ще не стали тяжкими. Мій тато після цього прожив саме стільки часу, щоб кілька разів поручитися за містера Мікоубера, а потім віддав богові душу, оплакуваний родичами і знайомими.
Місіс Мікоубер похитала головою і зронила благочестиву сльозу на того з близнят, хто в цей час був у неї на руках.
Навряд чи можна було сподіватися кращої можливості поставити запитання, яке дуже цікавило мене. Тому я звернувся до місіс Мікоубер.
– З вашого дозволу, мем, що ви з містером Мікоубером збираєтеся робити тепер, коли містер Мікоубер позбувся своїх труднощів і опинився на волі? Чи вирішили ви вже щось?
– Моя сім'я, – відказала місіс Мікоубер, яка завжди дуже виразно вимовляла ці два слова, хоч я ніколи не міг добрати, кого саме розуміє вона під ними, – моя сім'я дотримується тієї думки, що містер Мікоубер повинен залишити Лондон і застосувати свої таланти в провінції. Містер Мікоубер – людина з великим талантом, мастере Копперфілд!
Я сказав, що цілком певен цього.
– З великим талантом! – повторила місіс Мікоубер. – Моя сім'я дотримується думки, що з невеликими коштами можна зробити щось для чоловіка з його здібностями в митниці. Вплив моєї сім'ї обмежений певною місцевістю, а тому вони побажали, щоб містер Мікоубер приїхав до Плімута. Вони вважають це конче потрібним для того, щоб він подолав ганьбу.
– Щоб він був напоготові? – спитав я.
– Саме так, – відказала місіс Мікоубер, – щоб він був напоготові! У разі, коли щось обернеться на краще.
– I ви теж їдете, мем?
Події цього дня в комбінації з близнятами, – коли не згадувати про джин з мускатним горіхом, – спричинилися до істеричного настрою місіс Мікоубер. Вона просльозилася, відповідаючи:
– Я ніколи не покину Містера Мікоубера. Містер Мікоубер, може, спочатку приховував свої труднощі від мене, але його бадьорий характер дає підстави сподіватися, що він врешті-решт подолає їх. Намисто з перлин і браслети, що дісталися мені в спадщину від мами, продані були за півціни. А коралове намисто – весільний подарунок мого тата – було віддано за безцінь. Але я ніколи не покину містера Мікоубера! Ні! – скрикнула місіс Мікоубер, дедалі більше хвилюючись. – Я ніколи не зроблю цього! Не просіть мене!
Я дуже зніяковів – здається, Місіс Мікоубер вирішила, ніби я просив її зробити щось подібне – і стривожено поглядав я на неї.
– Містер Мікоубер має свої хиби. Не заперечую, що він – легковажна людина. Не заперечую, що він не давав мені відомостей щодо своїх ресурсів і щодо своїх коштів, – вела вона далі, уп'явшись очима в стіну. – Але я ніколи не покину містера Мікоубера!
Тут місіс Мікоубер почала вже репетувати на весь голос. Я так злякався, що побіг до клубної кімнати й змушений був потурбувати містера Мікоубера. Він саме в цей час головував за довгим столом і керував хором, який співав:
Рушаймо, Доббіне,
Ну ж бо, Доббіне,
Рушаймо, Доббіне,
Рушаймо, ну ж бо-о-о!
При звістці, що стан місіс Мікоубер викликає певні побоювання, він негайно залився сльозами і вийшов зі мною в пальті, вкритому голівками і хвостами креветок, якими його частувала компанія.
– Еммо, янголе мій! – скрикнув містер Мікоубер. – Що сталось?
– Я ніколи не покину тебе, Мікоубере! – вигукнула вона.
– Життя моє! – скрикнув містер Мікоубер, схопивши в обійми вірну дружину. – Я в цьому цілком впевнений.
– Він – батько моїх дітей! Він – батько моїх близнят! Він – мій коханий чоловік! – несамовито гукала місіс Мікоубер. – І я ні-ко-ли не покину містера Мікоубера!
Ці докази її кохання глибоко зворушили містера Мікоубера (я взагалі розчулився до сліз), він став перед нею навколішки, благаючи її подивитися на нього і заспокоїтись. Але що більше він благав її підняти очі, то пильніше вона дивилася в нікуди; що більше він просив її опанувати себе, то до більшого розпачу вдавалася вона. Нарешті містер Мікоубер сам так розхвилювався, що долучив свої сльози до наших; потім він попросив мене посидіти на східцях, поки він покладе дружину спати. Я зібрався був піти додому, але він і слухати не хотів, просив мене залишитися до дзвоника, який наказував стороннім залишити тюрму. Отже, я сів біля вікна на східцях, за деякий час він вийшов з іншим стільцем і приєднався до мене.
– Як почувається тепер місіс Мікоубер? – спитав я.
– Дуже пригнічено, – сказав містер Мікоубер, хитаючи головою. – Реакція. Ах, то був жахливий день. Ми тепер лишилися самі, ми все втратили.
Містер Мікоубер потис мені руку, застогнав і заплакав. Я був дуже зворушений і навіть розчарований, бо сподівався, що ми будемо зовсім веселі в цей щасливий довгоочікуваний день. Але, мабуть, містер і місіс Мікоубер так звикли до своїх давніх труднощів, що, звільнившись від них, почувалися так, наче зазнали корабельної катастрофи. Вся їхня гнучкість зникла, і ніколи не бачив я їх навіть наполовину в такому жалюгідному стані, як тієї ночі. Я навіть боявся залишити містера Мікоубера, коли пролунав дзвоник, і мій друг проводив мене до сторожки та благословив на прощання, – настільки він був нещасний.
Хоч який я був збентежений і засмучений цими подіями, що до них я так несподівано долучився, але я виразно зрозумів, що містер і місіс Мікоубер із своєю сім'єю виїздять з Лондона, і що ми незабаром маємо розлучитися. Саме тоді, під час моєї прогулянки додому чи в наступні години безсоння, що я провів у ліжку тієї ночі, вперше майнула мені та думка, – хоч я і не розумію, яким чином вона потрапила до моєї голови, – що згодом сформувалася в тверде рішення.
Я дуже звик до Мікоуберів, брав їхнє лихо близько до серця і зовсім не мав жодних інших друзів. Переді мною відкрилася перспектива шукати нову квартиру і знову опинитися серед незнайомих людей – це випробування я вже проходив. Розмірковуючи, я відчував, як жорстоко раняться мої ніжні почуття, як глибшає в грудях сором і ганьба. Я вирішив, що життя – річ нестерпна.