Сподіваюся, серед торгівців лахміттям не знайдеться другого такого п'яного божевільного. Незабаром я довідався, що він добре відомий усім сусідам, і про нього йде поголоска, ніби він продався дияволові. Хлопчики, що весь час бігали навколо крамниці, гукали про це і голосно вимагали, щоб він виніс своє золото.
– Не прикидайся жебраком, Чарлі! Винеси своє золото! Винеси трохи того золота, що за нього ти продався дияволові, та ну ж бо! Воно зашите у тебе в матраці, Чарлі! Розпори його і дай нам трохи.
Усі ці вигуки та кілька пропозицій позичити йому ножа, щоб розпороти матрац, розлютили його до такої міри, що він раз у раз вибігав зі свого лігва на вулицю і розганяв хлопців на всі боки. Іноді в своїй люті він приймав мене за одного з тих шибайголів і нападав на мене, ніби збираючись роздерти на шматки, але тут-таки, вчасно усвідомлюючи свою помилку, тікав знову в свій барліг і лягав у ліжко. Там він на всю горлянку ревів, наче вітер, пісню про смерть Нельсона, додаючи "ох" перед кожним рядком і вигукуючи безліч "гр-р-р". Та ніби цього було не досить, хлопчики, бачачи мене на одному й тому ж місці, вирішили, що я живу тут, і цілий день мучили мене наскоками і глузуванням.
Кілька разів умовляв він мене згодитися на обмін і виносив зі свого барлогу то вудлище, то скрипку, то капелюха, то флейту. Але я не піддавався цим спокусам і, продовжуючи сидіти біля порога, слізно просив віддати мені гроші чи куртку. Нарешті він почав сплачувати мені по півпенса. Цілі дві години виносив він мені один шилінг.
– Ох, мої очі й кістки! – скрикнув він тоді, висунувши свою голову з крамниці. – Чи згодишся ти піти геть ще за два пенси?
– Я не можу, – відповів я, – я з голоду помру!
– Ох, мої легені й печінка, чи підеш ти за три пенси?
– Я пішов би й задарма, коли б міг, – сказав я, – але мені дуже потрібні гроші.
– Ох, гр-р-р! – справді, неможливо змалювати, як видрав він цей вигук з глибини своїх грудей, коли висунув з-за дверей свою потворну голову. – Чи підеш ти геть за чотири пенси?
Зовсім змучений, я згодився на цю пропозицію і, взявши тремтячою рукою гроші з його пазурів, пішов геть від крамниці, поки ще сонце не сіло. Голод і спрага дуже мучили мене, але, витративши три пенси на хліб і молоко, я підкріпився. Того дня я просунувся вперед ще на сім миль.
Цієї ночі спальня моя була під іншою копицею, де я вигідно розташувався після того, як вимив натруджені ноги в рівчаку й загорнув їх у свіже листя. Вирушивши в дорогу вранці, я побачив, що шлях мій лежить серед фруктових садів і хмільників. Літо вже добігало кінця, у садах рясніли достиглі яблука, а подекуди збирали вже жовтий хміль. Чудові краєвиди відкривалися навкруги, і я вирішив переспати цю ніч серед кущів хмелю. Я уявляв собі за приємне товариство довгі ряди жердин, оповиті розкішним листям.
На кожному кроці надибував я на підозрілих волоцюг, вони сповнювали мене неподоланним жахом, що й досі живий у моїй душі. Деякі з них здавалися мені лютими негідниками: вони витріщалися на мене, коли я проходив повз них, або зупинялись і кликали мене до себе, а коли я кидався тікати, жбурляли вслід камінням. Особливо добре пригадую одного молодчика, – мідника, мабуть, бо він ніс на собі шкіряну торбу і жаровню, – поруч з ним ішла якась жінка. Оглянувши мене, цей молодчик таким гучним і лютим голосом наказав мені підійти, що я мимоволі зупинився і обернувся.
– Підходь, коли тебе кличуть, – сказав мідник, – інакше-бо я розпорю тобі живіт, юначе!
Я вирішив, що краще буде повернутися. Коли я підсунувся до нього ближче, намагаючись здобути прихильність своїм виглядом, то побачив, що в жінки синець під оком.
– Куди ти йдеш? – спитав він, схопивши мене за комір почорнілою рукою.
– Я йду до Дувра! – відповідав я.
– Звідки ти йдеш? – продовжував запитувати мідник, міцніше хапаючи мене за сорочку.
– Я йду з Лондона, – промовив я.
– З чого ти живеш? – спитав мідник. – Ти шахрай?
– Н-ні, – сказав я.
– А не брешеш, чорти б тебе взяли? Коли ти насмілишся вихвалятися своєю чесністю переді мною, – гукнув мідник, – я тобі голову розіб'ю!
Вільною рукою він замахнувся на мене, а потім оглянув мене з голови до ніг.
– Чи є в тебе досить грошей на пінту пива? – спитав мідник. – Коли маєш, то викладай, доки сам не заберу!
Напевно, я віддав би йому гроші, коли б не зустрівся очима з жінкою і не побачив, що вона заперечливо похитує головою і промовляє губами: "Не треба".
– Я – хлопець бідний, – сказав я, намагаючись усміхнутися, – нема в мене грошей!
– Гей, що ти собі думаєш? – скрикнув мідник, так суворо дивлячись на мене, ніби він помітив гроші в моїй кишені.
– Сер, – пролепетав я.
– Що ти собі думаєш? – вів мідник далі. – На тобі шовкова хустка мого брата! Давай її сюди!
Миттю зірвав він з мене хустинку й кинув жінці.
Жінка зареготалася, ніби вона прийняла це за жарт, перекинула хустинку мені, непомітно хитнула головою й нечутно мовила губами:
– Тікай!
Та перш ніж я зміг послухатись її, мідник вихопив знову хустинку з моєї руки так грубо, що я відлетів від нього, мов пушинка. Потім він обгорнув хустинку навколо своєї шиї, з лайкою звернувся до жінки і одним ударом збив її з ніг. Ніколи не забуду, як упала вона горілиць на жорстку дорогу і лежала там, загубивши капелюшок і забруднивши волосся в пилу; не забуду, як, відійшовши на певну відстань, я озирнувся і побачив, що вона сидить край дороги і стирає кров з обличчя краєчком шалі, а він простує своїм шляхом.
Ця пригода так налякала мене, що надалі я негайно звертав з дороги, щойно бачив волоцюгу, і залишався у схованці, доки той зовсім не зникав з моїх очей. Це траплялося часто і дуже затримувало моє просування вперед. Але в усіх труднощах моєї подорожі підтримував мене й вів уперед уявний образ моєї матері за часів її юності, ще до моєї появи на цей світ. Її образ всюди був зі мною. Він супроводжував мене серед стеблин хмелю, де я лягав спати; він зустрічав мене, коли я прокидався вранці; він ішов переді мною цілий день. Назавжди відтоді пов'язаний для мене цей образ з сонячною вулицею міста Кентербері, з виглядом його старих будинків і брам, з його величним сірим собором і граками, що немов пливли довкола башти. Коли я дістався, нарешті, пустельних рівнин біля Дувра, образ цей пожвавив надією сумний краєвид; він не покидав мене всі шість днів моєї подорожі, допоки я не дістався своєї першої великої цілі і не ступив до міста. Але, дивно сказати, щойно я опинився в місті, до якого так довго прагнув, у подертій сорочці, в побитих черевиках, укритий пилом, спечений сонцем, – образ розчинився, немов сон, і залишив мене в розпачі та безпомічності.