етьман Апостол року 1734-го, січня 17 помер і похований був митрополитом київським Ра-фаїлом у місті Сорочинцях, в мурованій церкві, гетьманом побудованій. Дружині гетьманській призначено од імператриці зі скарбу малоросійського в пенсію 3000 карбованців річно, а для управління Малоросією вдруге засновано Колегію з трьох урядників великоросійських і трьох малоросійських, яким звелено указом засідати нарівні, першим по правому, а останнім по лівому боці, на чолі з генерал-поручиком, сенатором і кавалером, князем Олексієм Івановичем Шаховським; а по його смерті командував Малоросією та її Колегією гене-рал-поручик і кавалер Іван Федорович Баратинський, по смерті ж його заступив місце його генерал-поручик і кавалер Олександр Іванович Рум’ян —цев. Командування тих генералів, через особисту їх добрість і шляхетні характери, хоч було коротке, але справедливе і для малоросіян утішливе; одначе, створена з урядників їх окрема міністерська канцелярія, або так звана Тайна експедиція, змушувала тремтіти малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайиої канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні й зисковні. У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино на доноси та всякого роду причіпки перехожих і квартирова-них солдатів, а особливо із втікачів та інших волоцюг; а доноси були про слово і діло государеве. І теє слово і діло було для злочинців та лайдаків наче сигналом, або лозунгом, або ж талісманом на їхню злобу і помсту, і складалося воно з трьох пунктів: стосовно життя, честі і добра государевої особи та його родини. Кожного обивателя, хоч би він був найчесніша людина і знаної поведінки, тортуровано на донос усім відомого злочинця і лайдака. Коли не почастував хто як слід солдата і всякого волоцюгу, коли не обдарував або з необережності роззло-стив чим, то вже горе тому! Волоцюга зараз іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на такого й такого донести слово й діло государеве: "Куй його і мене!" Начальство, не маючи нічого про начальство випитувати, але оторопівши з одного слова донощика, забиває в кайдани обмовленого, а також донощика, висилає їх під найстрогішою вартою і в найстрогішій таємниці до міністерської канцелярії, а там, не входячи в дослідження стану донощика й обмовленого, причин самого доносу і чи може він бути справедливий і не беручи навіть на розум, чи міг обмовлений, з огляду на відстань і спосіб життя, вчинити яке зло государеві та його родині, яких він ніколи не бачив і бачити не може, але, виконуючи сліпо свою інструкцію, призначають донощика на тортури, і коли він трьома різними прийомами їх витримає і потвердить донос свій, то вже обмовлений є безголосий і його катують і мордують неодмінно. Загальний і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була міністерська канцелярія, що "якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фонтаном кров людська, пролита міністерською рукою".
ідомо, що в усякому роді добра і зла є свої тонкощі, або галузі поширення їх. Отакі мало і таємниче теє слово і діло государеве. Окрім трьох його пунктів, що досить гнобили людність і були страшним для неї бичем, додано ще до них пошуки за честю і гідністю клейнодів та регалій державних. І, не кажучи про численні подробиці жертв пошуків тих, досить такого доказу істини, що один знаний поміщик, або власник, містечка Горська зазнав великих капостей і тортур за самого лише орла гербового, на печатях уяш-ваного. Офіцер армійський, на ім’я Якинф Чекатунов, що переїздив через містечко теє і не був як слід од господаря утрактований, побачив в домі його на одній печі по кахлях вималюваного майстром орла, враз заарештував командою своєю господаря сього і вислав до міністерської канцелярії з доносом, що він палить на печах своїх герб державний невідомо з яким наміром. Міністерська канцелярія, прийнявши донос той як напівслово і діло государеве, допитувала поміщика, з яким наміром поставив він на печі своїй герб державний і його припалює. Поміщик, виставляючи на доказ свідків і свою присягу, хоча виправдувався, що купив він піч тую у вільному містечку Городні, у гончаря тамтешнього Сидора Перепілки, у якого між багатьма фігурами, на оздоблення печей зробленими, були між тваринами обличчя людські, а між птахами і орли, але щоб то було священне і заповідане, йому про те й на думку не спадало, і купив він усі тії печі, а між ними й ту неподобну з єдиним і звичайним наміром, щоб узимку огрівати світлиці. Одначе, незважаючи на всі вибачення, орли коштували поміщикові доброго табуна коней і корів з грошовим додатком.
о закінченню походів польських року 1735-го почалися походи на Крим і Туреччину. Татари кримські, помисливши про вигоди свої у здобутках під час походів військ російських на Польщу і на Рейн, почали чинити напади та грабунки в границях малоросійських. Одначе головний їх напад славно відбив генерал Леонтьев з малоросійськими полками, що прикривали нову лінію, а саме: Полтавським, Миргородським, Лубенським і Гадяцьким. Вони гнали татар аж до Перекопу, позабирали всі їхні в’юки з запасами і побили їх. Тим часом наспів з польського походу фельдмаршал граф фон Мініх і перебрав головну команду над армією, що зібралася була проти Криму біля пустого городища, званого Кам’яний Затон, куди прибули й всі інші малоросійські полки, і підпорядковано їх од фельдмаршала полковникові га-дяцькому Галецькому. Полковник сей, при численних заслугах своїх, був особливо шанований як людина відважна, заповзятлива та кмітлива, і через те фельдмаршал дуже його поважав і шанував. Але надмірне честолюбство, що супроводить звичайно людей хитромудрих, завело його в провалля згубне, з ушкодженням доброї слави всього війська, йому підлеглого. Він мостив собі дорогу в малоросійські гетьмани, на місце недавно померлого Апостола, і задумав прославитися великими подвигами військовими і здобути через те сильну рекомендацію фельдмаршальську. І коли передові роз’їжджі команди сповістили фельдмаршала, що війська татарські великими силами виступили з Криму і зайняли так звану Чорну Долину, або Черкес-Долину, яка й Гай-ман-Долиною зветься і має лише водяні копані серед степів безводних, через які вся армія переходити має, і фельдмаршал виряджав на них великий корпус військ з піхотою і артилерією, то Галецький, переконавши фельдмаршала, що той виступ татарський є неважний і означає тільки роз’їжджу команду, що може попсувати самі водяні копані, коли її не прогнати якнайскорше легким загоном, узяв при тому на себе знищити задуми татарські і розігнати їх самих з частиною легких військ, командуванню його довірених. Фельдмаршал на таке запевняння Галецького доручив йому тую експедицію, додавши в підмогу два полки драгунські. Полковник Галецький, вирядивши з собою чотири полки малоросійські: Га-дяцький, Ніжинський, Стародубський і Чернігівський і забравши легку артилерію тих полків та призначені йому полки драгунські, вирушив з ними на татар. Похід той ведено на них згідно з їхніми правилами, або хижацькими звичаями, себто середину дня війська спочивали і годували в укритих місцях коней, а весь інший час і цілу ніч марширували далі, і таким чином досягли Гайман-Долини на світанку. Та як же здивувався Га-лецький, коли побачив при тій долині неозорий степ, вкритий татарським табором! Відвага його не давала йому занепадати духом, а рішучість боронила йому гаятися і пропустити військові доглянути своє нещастя. Він негайно напав на татар, що саме прокинулися зо сну, і в усій своїй необачності перейшов їхній табір в усьому його просторі і повибивав цілі тисячі, а решту порозсипав на всі сторони. Та коли вернувся він у долину, як у єдине пристанище, де можна було відпочити й напоїти коней, то тут оточений був татарами звідусіль і мусив битися і влаштувати батарею, прикриту з чотирьох кутів легкою артилерією. Напад і відсіч тривали цілий день з рівною відвагою і безстрашністю; із сили-силенної трупів, побитих з обох сторін людей і коней, зроблено вал довкола батавою, досить високий, на подобу ретраншементу, і з нього вигідно боронились. Але надвечір звелів хан татарський спішитися всім татарам і кинути всередину багави прапори свої й бунчуки. На той знак полізли вони в батаву з усіх боків, не зважаючи на жодні їхні поразки. Га-лецький, закликавши сина свого Петра, що був у стародубському полку сотником погарським, дозволив йому рятуватися, як молодому чоловікові, всіма можливими способами, а про себе сказав, що він того робити не буде з обов’язку присяги і свого начальства. І так війська тії були веле-людством татарським розбиті вщент, і начальник Галецький порубаний на шматки, а син його і кількасот козаків та драгунів урятувалися в темряві нічній поміж трупів та в порожніх копанях. Побито ж усіх урядників і рядових 3270. Поразка війська малоросійського рознеслася негайно всюди і навіть у самій столиці із звичайним перебільшенням, і, незважаючи на злагіднюючі повідомлення фельдмаршальські, мав Мініх од двору грізні догани, а інших урядників і тяжко покарано.