С. 225.
Опара Степан (1665—1669) — правобережний гетьман. Спійманий турками, був переданий полякам і страчений королем.
Децик Дем’ян — овруцький полковник. За активну діяльність проти І. Брюховецького заарештований 1666 р. і засланий до Сибіру.
"...Переговори про мирові трактати... між Росією і Польщею... того року закінчено і мир підписано на тридцять років..." — Йдеться про Андрусівську угоду. 13 січня 1667 р. у білоруському селі Андрусові поблизу Смоленська було укладено таємну угоду між Росією і Польщею на 13 років без участі української сторони. За договором, Лівобережна Україна залишалася за Росією, а Правобережна знову переходила під владу Польщі, крім Києва, який залишався за Московією тільки на два роки. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою обох держав. Обидві сторони домовилися спільними зусиллями "приборкати" українських козаків. Отже, за угодою, відбувся офіційний, юридично оформлений міжнародним трактатом поділ України на три частини. Україні було завдано страшного й підступного удару, який понад століття визначав подальший хід історичного процесу на сході Європи. Ан-друсівська угода перекреслювала українсько-російські угоди 1654 р., найважливішою умовою яких був захист українського народу від зовнішніх ворогів, особливо від Польщі. Ці вісті надзвичайно обурили всю Україну, адже Київ у свідомості українців залишався княжою столицею, резиденцією київських митрополитів, центром релігійного і культурного життя.
С. 228.
"...мирових із Польщею трактатів... " — Йдеться про Андрусівську угоду
"...вислав до Москви канцеляриста Каспа-ровича..." — Насправді Кашпурович (Карбано-вич, Якубович, Гурданович) Лаврентій — канцелярист.
С. 230.
Суховій (Суховієнко) Петро — запорозький писар, гетьман.
С. 231.
"...брата свого Григорія".— Дорошенко Григорій — брацлавський полковник.
Многогрішний Дем’ян (бл. 1630—?) — гетьман Лівобережної України з 1668 до 1672 р. Переговори з Москвою погоджувався вести тільки на основі статей Б. Хмельницького, а також вимагав, щоб московські воєводи покинули межі Української держави. Воєводи залишилися лише в п’ятьох містах, і їм було заборонено втручатись в українські справи. Гетьман добився, щоб Київ з округою було прилучено до Лівобережжя. Виступав проти Андрусівської угоди, підтримав анти-московську політику І. Брюховецького в останній рік його гетьманування. Відверто засуджував імперську політику Москви, рішуче відстоював самостійність України. Його супротивники за допомогою Москви 13 березня 1672 р. вчинили державний заколот, заарештувавши гетьмана. Звинувачений у "державній зраді" і після тортур засуджений до смертної кари, яку було замінено на довічне заслання до Сибіру разом з дружиною і синами. У 1688 р. був звільнений з в’язниці, перебував на військовій службі в Забайкаллі. В 1696 р. постригся в ченці.
С. 232.
Портянка Михайло — насправді не осаул, а полковник.
"...султан... погодився прийняти Дорощенім й народ малоросійський у своє підданство..." — Не маючи довіри до своїх агресивних сусідів, П. Дорошенко задумав укласти союз із Туреччиною на основі давньої умови • Б. Хмельницького. Див. також прим, до с. 228.
"...писаря генерального Карпа Мокріє-вича..." — Насправді Мокрієвич був одним із головних організаторів заарештування царатом Многогрішного.
"...віддавала анафемі тих, що гетьмана Дорошенка не слухалися..." — Царгородський патріарх в цей час наклав анафему на гетьмана Д. Многогрішного.
С. 233.
".../' церква сія... стала відтоді визнавати одне над собою ієраршество російське..." — Йдеться про підпорядкування 1686 р. Київської митрополії, яка досі підлягала константинопольському патріарху, московському патріархові. Москві вдалося добитися цієї зверхності за допомогою турецького візира і за сприяння гетьмана І. Самойловича. Відтоді все церковне і культурно-освітнє життя Української держави опинилося під владою московського патріарха.
Ханенко Михайло (бл. 1620—1680) — з 1656 — полковник уманський, у 1669—1674 рр. гетьман Правобережної України, прибічник про-польської орієнтації (мати його була полькою). У липні 1669 р. після поразки Суховія козаки трьох правобережних полків в Умані на раді проголосили його гетьманом. 1670 р. уклав з Польщею Острозький договір, який обмежував його владу на Правобережжі. Воював з другим правобережним гетьманом П. Дорошенком за булаву, але зазнав кілька поразок. Склав булаву, коли 1674 р. на Правобережжі з’явилися війська І. Самойловича; його три полки визнали владу лівобережного гетьмана. Був наділений маєтками на Лівобережжі, продовжував втручатися в політичне життя. У 1677—1678 рр. його ув’язнили, звинувачуючи у зносинах з Польщею. Після звільнення незабаром помер.
С. 235.
Самойлович Іван (?—1690) — гетьман Лівобережної України (1672—1687), син священика, прозваний Поповичем, навчався в Києво-Моги-лянській колегії. З юних років у козацькому війську, де посідає високі посади: чернігівський полковник (1668—1669), генеральний суддя (1669—1672). В роки його гетьманування Москва і Польща уклали "Вічний мир" 1686 р., затвердивши таким чином остаточний поділ України.
1668 року взяв участь у повстанні Брюховецького проти засилля московських воєвод в Україні. В 1674 р. його обрано гетьманом Лівобережної і Правобережної України. У відносинах з Москвою гетьман захищав державні інтереси України. 1687 р. був звинувачений у невдачі першого Кримського походу козацьких і російських військ, на Коломацькій раді позбавлений Москвою гетьманства і засланий до Сибіру в Тобольськ, де невдовзі помер.
"...диван Царгородський..." — рада з вищих сановників у султанській Туреччині.
"...а 1 серпня 1672-го року взяв в облогу Кам’янець-Подільський..." — Історичне оповідання про облогу турецько-татарськими військами Кам’янця-Подільського вперше зустрічається в "Літописі Самовидця" (XVII ст.), звідки його до своєї праці, стилізувавши, переніс Г. Граб’янка (XVIII ст.), і, нарешті, зустрічаємо його в літературно відредагованій формі на сторінках "Історії русів". Подаємо уривки з літописів як яскраву ілюстрацію використання авторами літописів джерел своїх попередників.