ся авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був діючою значною персоною. Таким чином маємо своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного: ці містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових34. Отже, перед нами не історичний, науковий прийом, а риторичний, отже цілком літературний.
Розглянемо іншу характерну особливість "Історії русів". Автор пише, що численність описаних воєнних дій може здатися сумнівною. І справді, в тексті багато батальних сцен. Звертає увагу, що автор пояснює часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би
С. Кленович у "Роксолаші"), а їхньою войовничою природою. Руси нібито з природи "кроволийні" ("народ сей завжди майже був у війні та убивствах" — фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для досягнення публіцистичної мети: довести — як і С. Дівович, — що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому що писав книгу за часів занепаду героіічного духу народу. Ось чому створювалася героїчна візія діянь власного народу, цілком, знову-таки літературна. Відтак автор закономірно творить своєрідний міф: йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, він створює образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона — ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним народам. Це потрібно було авторові для пробудження народу зі сплячки, в яку на час написання твору той потрапив; згадаймо при цьому початок діалогу "Прокинувшись, побачили славу його" Г. Сковороди, сучасника автора "Історії русів": "Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведника сказано: "Коли впаде, то не розіб’ється..." Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: "Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?" Говорять про мир — і немає миру"30. А це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім надихнути земляків, воскресити їхню історичну пам’ять і довести, що має він віковічну потугу та державність. Таким чином "Історія русів" — твір цілком будительний , як будительними були "Енеїда" І. Котляревського та "Кобзар" Т. Шевченка. До речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX столітті, коли був відкритий вдруге, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.
Щоб зрозуміти до кінця оцю цілком літературну манеру, чи й поетику автора "Історії русів", розглянемо, як він описує гетьмана Євстафія Ру-жинського. На перший погляд, маємо повну історичну фікцію. Загалом про цього гетьмана знаємо вельми мало, але автор чинить із нього просвіченого і свідомого українського державотворця. Він нібито вчився й подорожу-
вав по чужих краях і "надбав у різних науках, особливо у військових, великих знань". Це дало йому змогу "провести в Малоросії реформу війська і влаштування його в інший од колишнього спосіб", тобто Ружинський проводить полкову територіальну організацію козацтва. Після смерті Д. Виш-невецького загетьманував Є. Ружинський нібито 1514 року. Насправді Д. Вишневецький загинув у 1568 році, сам же Ружинський (Богданко) жив пізніше, принаймні відомо, що загинув він у 1576 році при облозі Аслан-го-родкаяа; ніяких реформ козацького війська він не проводив, принаймні на те історичних даних нема; відповідно й описи бойових подвигів цього гетьмана наукового підтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: "Пізніша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана "Богданка", головного актора Баторієвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героїчних подробиць, перетворила його (головно, "Історія русів") в героя якоїсь казкової феєрії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавніх часів"37. Це з одного боку, а з другого — цей сюжет є відгуком справжньої козацької реформи, здійсненої королем Августом спершу через лист 1568 року, а потім у грамоті 1572 року. Тоді козаків вперше спробували зреєструвати, тобто вибрати з них певну частину для державної служби, вони діставали й платню із скарбу, малося також встановити і певні норми для впорядкування козацького життя. Цю реформу провів, однак, не Ружинський, а козацький гетьман Ю. Язловецький. Тоді ж було встановлено чин козацького судді, яким став Іван Бадовський58. Отже, офіційно затверджувався гетьман козаків та встановлювалася козацька юрисдикція. Тут ще не йдеться про територіальний полковий поділ. Про територіальні полки вперше заговорив у 90-х роках XVI століття Й. Верещинський а здійснив цей устрій вже в
XVII столітті гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територіального козацтва (городового) знаємо ще за П. Сагайдачного — це так званий "Реверсал" 1619 року, який признав владу над козаками місцевих козацьких отаманів60. Тобто в основу вищезгаданого епізоду "Історії русів" покладено не міфічні, а таки дійсні факти, але їх зсунуто у значно давнішу епоху. Відтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянскоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероїзовано; творилося художнє оповідання, але не у белетристичній формі, а літописній. Ясна річ, що й опис битви Є. Ружинського з татарами є грою фантазії самого автора. Але що цікаво: у 1516 році, що його описує "Історія русів", і справді було два великі находи татар в Україну, причому вдруге їх і справді погромлено; хан, правда, звався не Мелік-Гірей, а Менглі-Гірей6', відбулося це на Поділлі. Ці події до Є. Ружинського, однак, не мали ніякого стосунку, бо він тоді ще не народився.
Ось така була здебільшого технологія творення описів "Історії русів", особливо в її давньому екстрактному поданні. Маючи на меті створити
героїчний образ свого народу, автор намагається впорядкувати хронологічний ряд гетьманів: П. Лянскоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинсь-кий, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описує "Епіцедіон" 1584 року), Г. Свірговський, Федір Богдан (саме цей Богдан, правда, не Федір, і був Ружинським, в автора "Історії русів" — це різні особи). Усе це здебільшого магнати — ясна річ, що героїчні їхні подвиги є або ремінісценціями справжніх подій, або ж цілком вифантазувані; отже, створено своєрідний фіктивний світ. Далі в списку йдуть Павло Підкова (треба Іван), Яків Шах, Дем’ян Скалозуб (в думі про С. Кішку він зветься Семеном), Федір Косинський (треба Криштоф). Останній подається тут як активний супротивник унії (змішаний із Наливайком), причому цілком фантастично зветься "намісником королівським та міністром правління". Подаються ще й його промови в сенаті, яких він насправді, звісна річ, не виголошував: наводиться легенда в романтичному дусі, що він був схоплений у Бресті, і замурований в "одному кляшторі в стовп кам’яний, названий кліткою", і заморений там голодом. До речі, у згаданій тут битві під П’яткою ніби не зазнав поразки К. Косинський, а, навпаки, козацьке військо перемогло польське ("польські війська... були вщент розбиті і розігнані") — тобто героїчна візія, чи феєрія, за визначенням М. Грушевського, що її творив автор, не дозволяла йому визнати козацьку поразку. Це десь так, як